НАЦІОНАЛЬНИЙ МЕДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені О.О. Богомольця
ЧЕСТЬ, МИЛОСЕРДЯ, СЛАВА

БРАТИ ЧЕРНЯХІВСЬКІ: ВІД СЯНУ ДО ДОНУ

11.03.2019

Українська земля дала світові багатьох видатних історичних постатей та славетних династій. Яскравим прикладом є історія трьох братів, видатних синів українського народу: Михайла, Олександра та Євгена Черняхівських. Їх життєвий шлях неможливо окреслити виключно епітетом “лікарський”, оскільки вони були фундаторами наукових шкіл, громадськими діячами, творцями української держави у 1917-1921 роках, вчителями та патріотами. За період  життя, вони очолювали кафедри в університетах від Варшави до Ростова-на-Дону, працювали на теренах нашої Батьківщини від східних до західних її кордонів та за її межами. Вони були першими, хто своїм особистим прикладом втілив у життя рядки з вірша Павла Платоновича Чубинського «Ще не вмерла Україна» про панування братів від Сяну до Дону, перший куплет якого є Національним Гімном нашої держави.

Перші згадки про братів почали з’являтись тільки на початку 90-х років минулого століття, оскільки за часів радянської влади їх імена були викреслені з історії університету та медицини. Незважаючи на свої професійні здобутки, за визначенням органів держбезпеки, вони вважались «вкрай небезпечними націоналістичними елементами». Процес розсекречення архівів КДБ СРСР дозволив небайдужим дослідникам наблизитись до історичної правди, але, на жаль, багато документів були знищені або замінені. Сьогодні, в Державному архіві міста Києва, в описах по Національному медичному університету майже повністю відсутні документи про Євгена та Олександра Черняхівських, а в переліку справ навпроти їх прізвищ стоїть штамп «документи вибули». Натомість, у Галузевому архіві Служби Безпеки України та в Центральному державному архіві громадських об’єднань України наявні особисті справи з кримінальних проваджень, до яких прикріплені біографії та деякі особисті документи.

Феномен братів Черняхівських полягає у їх дійсно, всеєвропейському визнанні, та діаметрально протилежній недоціненності на рідній землі. Але, проблема полягала не у відсутності пророків у рідній вітчизні, а в тому, що вони жили, як писав Тарас Шевченко: «на нашій, не своїй землі». Тому, сьогодні нам надзвичайно важливо берегти свою історію, аби українська земля більше ніколи не стала чужою. Боротьба за самоідентифікацію нації полягає, в тому числі, і у відстоюванні історичної справедливості. Ця стаття є мандрівкою заплутаними перехресними стежками архівних документів, задля збереження традицій, які за влучним афоризмом, є не поклонінням попелу, а збереженням вогню

Михайло Григорович Черняхівський (1859-1920)

Михайло Григорович народився в 1859 році у селі Мазепинці, тоді Київської губернії. Він був найстаршим братом в династії професорів-лікарів Черняхівських. З архівних джерел, сьогодні відомо тільки про батька, який був священником у сільській церкві і помер у 1902 році. Про їх мати немає жодної згадки в архівних справах усіх трьох братів. Батько зумів дати синам належну освіту, що зробило можливим їх подальше навчання в Київському Університеті. Старший брат, як потім і молодші, навчався в чоловічій Київській гімназії.

У 1878 році Михайло Черняхівський вступає на медичний факультет університету святого Володимира. В той час його хірургічними наставниками були Володимир Опанасович Караваєв, Олександр Христофорович Рінек, Микола Васильович Скліфософський. Це була «золота ера» розвитку хірургії, коли для виконання оперативних втручань, стали доступними асептика та знеболення. Однак, після закінчення Університету з відзнакою, Михайло Черняхівський отримає розподіл на кафедру гістології, де працює на посаді помічника прозектора. Але доля змінить його професійний шлях, і Михайло Черняхівський працюватиме у факультетській хірургічній клініці Університету. За іронією, дещо пізніше, гістологія стане «справою життя» його молодшого брата Олександра.

В цей час Михайло Григорович працює в лікарнях міста Києва та за його межами. У 1885 році він стає асистентом факультетської клініки Університету та працює у Військовому шпиталі під керівництвом Федора Карловича Борнгаупта. У 1893 році він захистив докторську дисертацію, пізніше затверджений в званні професора. Згідно статті Олексія Петровича Кримова про історію хірургії в Київському Університеті, його дисертація «Кишечные свищи и их лечение. Значение резекции кишки, как метода оперативного лечения кишечных свищей» була однією з лише двох, захищених на кафедрі в період з 1885 до 1920 року.

Михайло Черняхівський публікує серію робіт про воєнно-польову хірургію, підґрунтям для яких була роботу з великою кількість поранених солдатів. Серед підшивки виконаних у той час наукових робіт з хірургії військового часу, нещодавно віднайденої на кафедрі Оперативної хірургії та топографічної анатомії НМУ імені О.О. Богомольця, також наявна агітаційна листівка часів Російсько-Турецької війни (1877-1878 рік) під назвою «Телеграмма Киевлянина». В ній висвітлюються події проголошення під егідою Російської імперії короля у відвойованій Сербії. З листівки «Белград. 11 сентября 1878 года. Постоянная комиссия приняла провозглашение Милана королем радостно. В особой резолюции просила правительство осуществить как возможно скорее желание народа. Число русских волонтеров, прибывших в Сербию доходят ныне до 4.500 человек, в том числе 1.500 офицеров. Прилив русских волонтеров усиливается в возрастающей прогрессии. Телеграмма от специального корреспондента Московских ведомостей.». Простір для проведення історичних паралелей залишиться читачеві.

Шляхами війни та евакуації

У 1900 році Михайло Черняхівський стає завідувачем кафедри хірургії Варшавського імператорського університету (Польща в той час входила до складу Російської імперії). Географічне та політичне становище Варшави дозволяють йому регулярно публікуватись в німецьких та австро-угорських хірургічних журналах. Всю професійну кар’єру Михайла Черняхівського супроводжують війни, які з однієї сторони, були «рушійною силою» розвитку його хірургічних вмінь, а з іншої, ставали причинами корінних змін у житті професора. Протягом свого життя він працював із пораненими з багатьох театрів воєнних дій, які тоді проводились Російською імперією, проте, у 1915 році, в розпал І Світової Війни, Варшавський Університет було евакуйовано до Ростова-на-Дону. Так закінчився 15-річний період завідування Михайлом Черняхівським хірургічною кафедрою у Варшаві.

В Росії його одразу призначено завідувачем кафедри хірургії в новоствореному (евакуйованому) університеті. Дорогою до Ростова-на-Дону частина вивезеного устаткування зникла, або осіла у московських університетах. Перед Михайлом Григоровичем постало вкрай важке завдання – поновити навчальний процес в майже не пристосованих до того умовах. Деякий час, хірургія викладається тільки в якості теоретичних лекцій. З 1915 рокі і до своєї смерті у 1920 він активно будує ростовську хірургічну школу, є одним із фундаторів хірургічної клініки при кафедрі, за що у 1919 році удостоєний звання «почесного професора університету»

Життя після смерті

В 1923 році, після смерті Михайла Черняхівського, виданий підручник «Хірургічна патологія та терапія» за його редакцією, який складався з двох томів. Видання книги стало можливим через натхнену вдячну працю його учнів та його дружини Варвари Михайлівни. Вона працювала над третім томом підручника, який слугував тільки переліком використаної літератури до перших двох томів, що свідчить про надзвичайну фундаментальність та актуальність праці Михайла Григоровича Черняхівського.

Євген Григорович Черняхівський (1873-1939)

Євген Григорович Черняхівський народився 1 лютого 1873 року в селі Мазепинці. Здобув середню освіту в одній з київських гімназій, через що мав змогу вступити до університету св. Володимира на медичний факультет. В студентські роки він є членом Студентського наукового товариства Університету. В 1898 році складає докторантський іспит і отримає розподіл лікаря-інтерна у хірургічне відділення Олександрівської лікарні, яким керував Микола Маркіянович Волкович. В той час, старший брат Євгена, Михайло Григорович Черняхівський, обіймав посаду професора на кафедрі хірургії Університету та працював у Військовому шпиталі. Таким чином, ще з молодих років, Євген Григорович мав двох видатних хірургів-наставників. З Миколою Волковичем життя надовго поєднає Євгена Черняхівського: він замінить свого вчителя на посаді завідувача відділенням, пропрацювавши до того 12 років разом, та стане секретарем новоствореного Київського товариства хірургів, яке очолював, саме Микола Маркіянович.

Особливо небезпечний

Зі студентських років і до кінця свого життя, Євген Григорович буде «небезпечною персоною» для всіх діючих влад та режимів. Декотра свобода з’явиться в житті професора тільки в період становлення незалежності української держави в 1917-1920 році. Про його ранню громадську діяльність можна дізнатись із матеріалів, долучених до кримінальної справи 1929 року. Пояснення Євгена Черняхівського: «Закінчивши Київський університет 1898 року, 9 грудня я вступив інтерном до хірургічного відділу теперішньої Жовтневої лікарні. За часів студентства брав участь у студентському русі. На третьому, четвертому та початку п’ятого курсу, поки не захорів, був курсовим старостою. На зборах старостату траплялося зустрічатися з Гіршуні. На четвертому курсі весною, після демонстрації на пошану Вітрової, мене заарештували і я просидів тижнів зо два у Лук’янівській в’язниці. Я мав зв’язок із українською соціал-демократичною партією: Стешенком, Лесею Українкою та іншими. Під час перебування інтерном у Жовтневій лікарні мені доводилося зустрічатися із членами лівої соціал-революційної партії: Виноградовим, Лук’яновим, Кащенком…».

Саме «зустрічі» з представниками соціал-революційної партії стануть роковими для Євгена Черняхівського. 10 листопада 1902 року його буде заарештовано на вулиці. Після арешту він опиниться в секретній камері Старокиївської дільниці жандармерії, в його квартирі буде проведений обшук. Євгена Григоровича звинуватять в отриманні забороненої кореспонденції на свою адресу з Єкатеринослава. З матеріалів допиту: «Я погодився дати свою адресу для партійного листування студентам Фруміну та Кригелю. Людей, що приходили до мене з паролем «кланяється Дмитрий», я повинен був надіслати до Сірякова, якого адреси не пам’ятаю. Повинен зазначити, що в той же час, я мав приватну практику, через що вважав, що відвідування мене, не повинно звертати на себе уваги. Підкреслюю, що до партії я ніколи не належав. Після дачі адреси, в перші часи, все було гаразд, але згодом, восени, есери порушили наші умови: а саме почали надсилати не тільки листи, ай бандеролі з літературою, через що я вирішив звернутися до Фруміна та Кригеля з проханням припинити листування. Того ж дня мене заарештували та на квартирі зроблено трус, але нічого не знайдено. Забрано декілька книжок, а потім повернуто. Між іншим, серед партійців була поширена чутка, що в мене знайдено велику кількість літератури та навіть паспортів, але я це категорично заперечую. Підкреслюю цей факт, бо на цьому як я далі довідався, есери будували своє обвинувачення проти мене (…) Я пробув у в’язниці  місяців зо 5, як і інші заарештовані зі мною. Приймати на себе цілковито всю справу, не знаючи про стан її, не належачи до партії, я не вважав за доцільне. Тим більше що ніяких зобов’язань зі свого боку партії не давав, а з боку партії було певне порушення наших умов. Коли переді мною було поставлено питання про зв’язок мій із Фруміним та Кригелем, я повинен був нарешті зізнатись…».

1903 року Євгена Григоровича, як «особливо небезпечного» етапували до Петрограду. Там він знаходився в одиночній камері 5 місяців. Протягом цього терміну, йому раз на день дозволяються 15-хвилинні прогулянки з жандармами в коридорі. В 1905 році на фоні подій в Російській імперії проголошена амністія, за якою звільнено й Євгена Григоровича. Здавалось, він «легко відбувся» звільненням з лікарні та відлученням від лекторства в акушерській школі Новштубе, проте, справа студентів Фруміна та Кригеля через 25 років зіграє з ним найзліший жарт в його житті.

Від судинного шва до трансплантації

Не дивлячись на постійні переслідування, Євген Черняхівський весь свій час працює хірургом та затверджує себе як талановитий науковець. Неможливо охопити весь спектр інтересів видатного хірурга: це і травматологія, хірургія шлунку та дванадцятипалої кишки, лікування кишкових нориць, воєнно-польова хірургія, хірургія серця та магістральних судин. Обіймаючи посаду завідувача хірургічного відділення Олександрівської лікарні, Євген Черняхівський отримує колосальний практичний досвід. Він був першим хірургом в Києві, хто зміг зашити поранення серця, у 1916 році його мобілізовано на фронт в якості керівника хірургічного гарнізону.

Він постійно публікує свої роботи в медичних часописах, в тому числі, і в «Мецці» тогочасної хірургії, Німеччині. Неоціненним фактом є те, що Євген Черняхівський одним із перших починає публікувати свої роботи українською мовою та розробляти українсько-російський медичний словник. Так він описує свою роботу секретарем Київського товариства хірургів: «З 1908 року і до часів імперіалістичної війни, я був постійним секретарем Київського товариства хірургів, яке треба визнати важливим чинником розвитку Київської хірургічної наукової думки. 5 томів праць цього товариства, у складанні яких, я, як секретар та член товариства, брав безпосередню участь, свідчить про певну мою роботу у розвитку київської хірургії. Підкреслю ще одну важливу подію в розвитку культурної революції, про яку тепер так багато кажуть, задовго до війни, коли утворилася медична секція наукового товариства імені Шевченка в Києві, я у ній брав активну участь. Не було жодного друкованого збірника секції, де не було б надруковано моєї наукової праці українською мовою. Збірники – це джерело, з якого виросла сучасна періодична медична українська література. Моя активна участь у складанні російсько-українського словника була цілком безплатною…».

Ще з початку своєї хірургічної кар’єри Євген Григорович цікавиться хірургією судин, яка на той час, вважалась майже недоступною хірургам. Він публікує серію робіт про різні модифікації судинних швів та анастомозів. У 1905 році вперше в Університеті читає доповідь про теоретично можливе виконання трансплантації органів. Найбільше його цікавить трансплантація нирки. Але до наукової зацікавленості Євгена Черняхівського вносить свої корективи час: він зосереджується на питаннях воєнно-польової хірургії та громадській діяльності. Всіма своїми напрацюваннями з трансплантології він в майбутньому поділиться зі своїм молодим учнем. Серед багатьох молодих лікарів, випускників Університету, професор-патріот, не міг не помітити добровольця армії Української Центральної Ради, учасника трагічного бою під Крутами – Юрка Вороного. В 20-х роках він стане аспірантом на кафедрі Євгена Григоровича. У 1933 році в м. Херсон Юрій Юрійович Вороний вперше в світі виконає пересадку нирки людині від трупного донора.

Останній головний лікар та перший директор

Управлінські посади, які протягом життя обіймав Євген Черняхівський можна перелічувати надзвичайно довго: завідувач кафедр факультетської та госпітальної хірургій Університету, головний лікар Олександрівської лікарні (двічі), директор Київського медичного інституту, секретар Товариства хірургів м. Києва, один із засновників Українського державного університету, завідувач хірургічним відділенням Олександрівської лікарні та ще багато інших. Надзвичайний символізм переслідував призначення на посади Євгена Григоровича, так, він був останнім головним лікарем Олександрівської лікарні до перейменування її в Жовтневу, та першим директором медичного інституту після реорганізації Університету св. Володимира. При складанні уявного “curriculum vitae” професора, складається враження, що він встиг прожити життя мінімум десятьох людей, не дивлячись на те, що на своєму  професійному шляху, Євген Григорович постійно піддавався цькуванню зі сторони діючих режимів, а останні 10 років свого життя, він прожив у несправедливому забутті та ізоляції. Надзвичайно цікаво Євген Черняхівський пише про період свого головування Олександрівською лікарнею у революційний період: «…перейду тепер до моєї праці в Жовтневій лікарні з 1898 по 1920 рік, себто 22 роки я займав різні посади в Жовтневій лікарні. В 1918 році замість директора лікарні утворились робоча тройка, яку обрали на зборах лікарні. Склад цієї тройки був такий: Квятківський, Свенсон та я. На великий жаль, ця тройка швидко розпалась і мені одному прийшлось взяти на себе керування лікарнею. Усі пам’ятають про умови праці в 18-го та особливо 19-го року. Видавались дні, коли не знав я чим годувати хорих, коли було «і голодно і холодно». І все ж таки, працю в лікарні я не кидав, бо вважав за свій обов’язок підтримувати справу. Незалежно від обставин, а мабуть всі пам’ятають, що в той період не завжди було тихо та мирно, я відвідував лікарню не пропускаючи жодного дня. Я не забуду випадку, коли під час наступу таращанців, лікарня залишились без копійки і треба було героїчних зусиль щоб декілька днів прогодувати хорих. Пам’ятаю, що я скликав нараду санітарів та санітарок, і було винесено Постанову передати їх хлібну пайку хорим. Не забуду і того, як я звертався до лікарів лікарні з проханням позичити гроші на годування хорих. На позичені та мої власні гроші було куплено пшона. Ось у яких умовах доводилось працювати. Про це можна написати цілу книжку спогадів. Чим тільки мені не погрожували в ці часи. Навіть обвинувачували в тому, що для опалення кухні доводилось рубати акації. Я цілком розумію, що ті два роки праці в лікарні, важили більше, аніж два звичайних роки».

А так Євген Григорович описує свій університетський шлях: «Друга установа з якою тісно зв’язано моє життя та робота це Київський медінститут. У двадцятому році, цілком для мене несподівано, мене призначили ректором Київського медінституту. Про роботу на цій посаді я багато казати не буду, бо вона майже всім відома, як друзям так і ворогам. Лише зазначу, що я з повною відвагою захищав певні позиції будування Київського медінституту. Підкреслюю, що це було нелегко. Багато з нас пам’ятають тодішні події. Ректором я був щось із 16 місяців, а проректором по навчальній частині трохи менше року. Після того, цієї напруженої адміністративної праці роботи по будуванню медінституту, я не кинув, а продовжував працювати в різних комісіях, як науково-методологічних так і господарчих, утворюючи нові засади Київського медінституту. Я з гордістю можу зазначити, що в будуванні сучасного Київського медінституту я брав не останню участь, не жалкуючи ні сил, ні здоров’я. Унаслідок цієї напруженої, нервової роботи, під час операції, трапилось моє захорування…»

Доволі цікавим є факт, підкріплений архівним документом, що Євген Григорович, під час перебування на посаді Директора медичного інституту, клопотав про «виділення місцевою або центральною владою однієї з київських лікарень в розпорядження медінституту, для створення у ній Університетської клініки». За час головування Євгеном Черняхівським у розпорядження інституту перейшли будинок по бул. Шевченка 13 (теперішній ректорат) та анатомічний театр на Собачій стежці (сьогодні – навчальний корпус на вул. Мечникова 5).

«Чи були хитання у проведенні лінії партії?»

1929 рік трагічно ознаменований початком переслідувань української інтелігенції. У середині 20-х років, окрилені проголошеною радянською владою українізацією, громадські діячі, лікарі, письменники починають активно розвивати культуру та науку. Як виявиться потім, українізація слугувала методом виявлення буржуазних націоналістів, хоча під таке визначення підпадали люди, націоналізм яких, власне, виявлявся у самоідентифікації себе українцями. У 1929-1930 роках на теренах держави відкривається безліч кримінальних справ, які потім будуть об’єднані у повністю сфабриковані матеріали неіснуючої організації – “Спілки визволення України”. Одними з головних фігурантів справи є старший брат Євгена – Олександр із дружиною. Одночасно з тим, Євгена Черняхівського звільняють з посади головного лікаря Жовтневої лікарні (після другого призначення) та відсторонюють від посади завідувача кафедри факультетської хірургії в університеті. Суспільний резонанс більшовики намагаються підігріти численними брехливими публікаціями в пресі. На одну з таких, яка має назву “Дещо з клятого минулого” (автор гр. Єфимчук, газета “Пролетарська  правда” від 12.02.1928 р.) Євген Григорович реагує листом до ректора Університету. Наводжу уривки із листа зі збереженою стилістикою та орфографією: «Ректору Київського медінститута. Заява професора Є.Г. Черняхівського. У статті (…) посилаючись ніби на архівні матеріали, викриває мою «зрадницьку» поведінку гр. Єфимчук. Очевидячки, справа йде щодо моїх по партії товаришів, за часи, коли мене було заарештовано 1903 року. З приводу цього, вважаю подати факти так, як вони були, а не так, як їх трактує гр. Єфимчук із невідомою для мене метою. Через свою хорість, я утримувався від полеміки з гр. Єфимчуком, але звільнення мене з посади головного лікаря Жовтневої лікарні без жодних звинувачень від Окрінспектури охорони здоров’я примушує мене до активного виступу, бо це звільнення я розцінюю як наслідок замітки гр. Єфимчука». Стаття, яка вийшла з метою дискредитації професора, переповнена звинувачуваннями у націоналізмі та антисемітизмі, а сам автор Єфимчук вдається до вкрай образливих висловлювань в адресу Євгена Григоровича. Далі наводжу наступні уривки з листа: «У Судовій палаті за маніфестом про Думу в 1905 році мене амністовано і судову справу припинено. Пройшло 25 років і тепер громадянин Єфимчук знову порушує цю справу, надаючи мені епітет «гнилої мотузки». Повстає питання, чи справді за мою працю протягом 25 років, я лише слугую назви гнилої мотузки? (…) Моя практична робота почалась на Подолі, серед незаможних євреїв і протягом всієї моєї роботи, це були мої постійні пацієнти. І дивує мене, що інколи доводиться чути про мій антисемітизм, особливо це дивно, якщо згадати 1905 рік коли під час погрому в мене в помешканні на Подолі переховувались побиті та поранені євреї (…) Під час наступу Денікіна, з військового шпиталю, за моєю згодою, було переведено в хірургічне відділення лікарні Маковського, яким я тоді завідував, декілька хорих. Про це детально може розказати товариш Захаров. Під час наступу поляків та перебування їх у Києві, у мене на квартирі довгий час переховувався товариш Гадзинський. Про те, що він партійний, я знав с самого початку, як він у мене оселився (…) Дуже яскравий випадок трапився зі мною, коли під час повстання арсеналівців, в мою квартиру на вулиці Короленка, було занесено якогось пораненого червоноармійця. І коли прийшли Гайдамаки, запитуючи, чи не приховується тут поранені, то одержували відповідь, що нікого чужого тут немає. Цей червоноармієць перебував декілька днів і я його годував та доглядав як лікар. Прізвища його я не запитував. Через декілька днів його з моєї квартири забрали. Якось випадково чи 23, чи 24 року, звернувся до мене студент медінституту з подякою за те, що його пораненого я переховував. Це виявився той самий червоноармієць». Свій лист завершує Євген Черняхівський відкритим запитанням : «Отже 25 років своєї праці як лікаря, активної праці в науково-громадському життю, праці в Жовтневій лікарні під час Громадянської війни і праці великої напруженої в медінституті, дає мені свідчити про мою корисну роботу. Я певен у тому що майбутня історія Київського медінституту, ні в якому разі не погодиться з епітетом тов. Єфимчука про мене, що я є гнила мотузка. Постає питання, чи справді так значна моя провина 25-річної давності, що тепер цю стару всім відому справу, порушують із тим, щоб заплямувати мою 25-річну роботу?»

Цей лист не матиме відповіді, і більше того, ніхто з колег не стане на захист Євгена Черняхівського. Навпаки, проти нього буде відкрите кримінальне провадження. Саме свідчення колишніх студентів, а тепер більшовиків Фруміна та Крігеля, про перешкоджання та завдану шкоду Євгеном Григоровичем революційному рухові у 1903 році призведуть до оголошення вироку “5 років із суворою ізоляцією”, який пізніше буде змінений на “3 роки умовного обмеження волі із забороною виїзду зі столиці”. В кримінальній справі в графі «Чи були хитання у проведенні лінії партії?» з’явиться відповідь «так», позначена виділеним червоним. З лікарів, фігурантів справи СВУ в живих залишиться тільки його брат. Професори київського медінституту Володимир Васильович Удовенко, Володимир Якович Підгаєцький,  старший асистент Аркадій Олексійович Барбар – будуть розстріляні в таборах. Дехто з них отримає цей вирок на честь 20-річчя жовтневої революції в урочищі Сандармох разом з видатними режисерами, художниками, письменниками. Дехто не доживе до розстрілу, через смерть від виснаження або переохолодження. Обірветься життя і Михайла Драй-Хмари – поета, філолога, перекладача (володів 20 мовами). В 20-х роках він очолював кафедру україністики медичного університету та стояв біля витоків викладання українською мовою у вузах. Цей період методичного винищення української творчої та наукової інтелігенції, свідомих патріотів, пізніше отримає назву “розстріляного відродження” і стане однією з найтрагічніших сторінок української історії.

Запитання без чітких відповідей

Життя Євгена Черняхівського у 30-х роках майже невідоме дослідникам. Після звільнення його з Олександрівської лікарні та Університету, численних спроб дискредитації його сім’ї у пресі та серед колег, після отриманого терміну умовного ув’язнення, ім’я братів Черняхівських стало забороненим. Документи, у своїй більшості, були вилучені з архівів. Згадувати Євгена Григоровича у своїх мемуарах або в історичних довідках було особистим страхом і ризиком авторів. Так у книзі «100 лет Киевского медицинского института» (1947 р, Госкомиздат СССР), в частині присвяченій київській хірургічній школі, є тільки одна згадка про захист дисертації хірургом Черняхівським (мова про його старшого брата Михайла, який захистив дисертацію під керівництвом свого вчителя О.Х. Рінека). Про Євгена Черняхівського інформації обмаль, хоча він був завідувачем двох хірургічних кафедр Університету та його директором. Був прекрасним хірургом, науковцем та організатором хірургічної допомоги. Був вчителем багатьох лікарів, які після нього очолювали хірургічні кафедри на теренах усього СРСР. Серед його учнів, які працювали з ним у клініці були: Віра Гнатівна Гедройц – перша жінка, завідувачка хірургічної кафедри; вже відомий нам Юрій Юрійович Вороний; Михайло Сидорович Коломійченко – завідувач кафедри загальної хірургії КМІ у 50-х роках; Гаврило Парфентійович Ковтунович – завідувач кафедри загальної хірургії Львівського медичного інституту у 1945-1961 році; Іван Миколайович Іщенко – головний хірург Українського фронту, та багато інших. Ця ж частина книги, про історію київської хірургії закінчується текстом «Мудрые слова нашего вождя и учителя товарища Сталина: «кадры решают всё» подняли энергию у педагогов, и дело медицинского преподавания улучшалось с каждым годом. Великая Октябрьская социалистическая революция окончательно освободила советскую хирургию от иностранной зависимости и открыла перед ней широкие перспективы самостоятельного развития». Нажаль, в цій «свободі» хірургії та її історії не знайшлось місця для її фундаторів та ентузіастів, таких, як Євген Григорович Черняхівський.

Співробітниками НМУ ім. О.О. Богомольця у 2000-х було встановлено, що Є.Г. Черняхівський разом із дружиною Лідією Олександрівною,  похований на Лук’янівському  кладовищі в 1938 році. Дата смерті була єдиним відомим фактом з його життя у 30-х роках. Проте, нещодавно, з розсекречених документів КДБ СРСР, стало відомо, що у 1931 році, професор Черняхівський проходив по агентурній справі «Весна» (контрреволюційна організація). Остаточна доля цієї кримінальної справи, на жаль, не відома, але є зрозумілим, що ці роки були важкими для Євгена Григоровича. Проте, більш цікавим є інший документ від березня 1949 року (10 років після офіційної дати смерті): «В связи с запросом МГБ СССР, нами проверяется Черняховский Евгений Григорьевич. Просим срочно выслать его дело для ознакомления, одновременно сообщите, располагаете ли вы другими компроментирующими на него материлами». Даний документ є службовою перепискою із грифом «цілком таємно» між відділами МВС та КДБ СРСР. Зворотна відповідь позначена також 1949 роком. То ж, чи дане розслідування відбувалося посмертно, чи все ж таки, нам не все відоме про життя та смерть видатного хірурга, ми можемо тільки здогадуватись…

Олександр Григорович Черняхівський (1873-1938)

В архівних фондах, на щастя, сьогодні збережене написане від руки CV Олександра Черняхівського, яке він складав для отримання наукового ступеню «доктора наук». Для ознайомлення з біографією професора документ надається у незміненому вигляді:

Сurriculum vitae 

Народився в 1869 році в селі Мазепинці. Після закінчення гімназії вступив на медичний факультет Київського університету, який закінчив в грудні 1893 року. В 1894 році вступив лаборантом на кафедру фізіологічної хімії Київського університету, протягом року працював в лабораторії загальної хімії під керівництвом професора Реформатського. В лютому 1896 року перейшов на кафедру гістології та ембріології того ж Університету в якості помічника прозектора. в 1900 році склав докторський іспит. В 1906 році був вибраний прозектором по кафедрі гістології та ембріології. З 1918 року працював в якості професора на тій же кафедрі. З 1921 року завідував кафедрою гістології та ембріології Київського медичного інституту до 27 грудня 1929 року. З 1921 по 29 рік завідував такою ж кафедрою в Київському ветеринарному зоотехнічному інститут. З 1911 по 1915 рік читав лекції в Київському Фребелівському інституті. В 1922 році затверджений в професорському званні. В 1926-1927 роках, протягом 4 з половиною місяців, перебував у закордонному закордонному відрядженні в Берліні (директор інституту O. Vogt), Даалемі (відділення професора  T. Peterfi), Мадриді (лабораторія доктора Кахаля). З 1930 по 1934 рік завідував кафедрою гістології в м. Сталіно. З 1934 року, через тяжке серцеве захворювання полишив викладацьку роботу та перейшов на виключно дослідницьку роботу в Київський інститут експериментальної біології та патології (директор О.О. Богомолець) та з 1938 року в Інститут клінічної фізіології УАН.

Професор О. Черняхівський. Київ. 1939 рік.

Звичайно, таке викладення свого професійного шляху зумовлене роком написання – 1939. Подібні документи, із підписом Олександра Григоровича, доповнюються компліментами радянській владі та вірою у «світле соціалістичне майбутнє». Чи мав він вибір писати інакше? Мабуть, ні. Своє життя він поклав на розбудову української держави, яка завжди було пов’язана із ризиком арешту або розстрілу. Проте, на той момент, Олександр Черняхівський думав, про свою заарештовану доньку Вероніку. І Олександр Григорович останні свої роки, житиме надією побачити єдину доньку, якій, проте, не дано буде справдитись. І він більше ніколи не згадуватиме свого минулого…

Nomina anotomica ucrainica

Олександр Черняхівський володів французькою, іспанською та німецькою мовами. Ще з молодих років він займався перекладами художньої та філософської літератури. Зокрема, в 1900 році, під псевдонімом Будовий, переклав роботи Фрідріха Енгельса, що, можливо, в майбутньому, врятувало його кар’єру та, навіть, життя. Протягом свого професійного шляху він здійснював переклади гістологічних підручників та передових наукових статей. Олександр Григорович був одним із першим науковців, які перекладали профільну літературу українською мовою. Разом із своїм братом Євгеном вони працювали над формуванням українсько-російського медичного термінологічного словника. За його редакцією у 1925 році вийде словник української гістологічної термінології «Nomina anotomica ucrainica».

Разом з братом, в період раннього становлення української державності, він буде засновником Українського державного університету, а саме, його медичного відділення. Кафедри цього закладу, який був заснований на противагу російськомовному університету святого Володимира, знаходились у будівлі колишнього артилерійського училища (нині біля Солом’янської площі). Сьогодні, там знаходиться Університет Міністерства Оборони України. За іронією долі, він названий на честь Івана Черняхівського, генерала армії. Він не був родичем Олександра та Євгена, але, мабуть, історія, має своє почуття справедливості.

Окрім розбудови Українського державного університету, брати Черняхівські приймали участь у створенні Жіночого медичного університету. Він був утворений на базі медичного відділення Вищих жіночих курсів, та мав неофіційну назву – Жіночий медичний університет імені святої княгині Ольги (знаходився він в анатомічному театрі на сучасній вулиці Мечникова. Зараз там – навчальний корпус НМУ імені О.О. Богомольця, після реконструкції будівля збережена у своєму первинному вигляді). Олександр Черняхівський з молодих років читає просвітницькі лекції на медичну тематику для простого населення. Він був популяризатором медицини, а головне, медицини українською. Разом із дружиною вони були представниками яскравої плеяди україномовної інтелігенції Києва. Його дружина, Людмила Михайлівна Черняхівська-Старицька була донькою одного з корифеїв українського побутового театру – Михайла Петровича Старицького та племінницею видатного українського композитора – Миколи Віталійовича Лисенка. Все своє життя вона боролась за свою Батьківщину, їй ми завдячуємо за збереження кінохроніки періоду 1917-1920 років, оскільки вона входила до складу Центральної ради (міністерство освіти), де відповідала за кінематограф. Її брат Юрій володів чи не єдиною в той час відеокамерою в Києві.

У часи УНР, Олександр Черняхівський обіймав посаду в міністерстві охорони здоров’я. Під час наступу армії Муравйова, він з урядом Симона Петлюри евакуювався до Кам’янця-Подільського, де продовжував свою активну роботу. В цей час Людмила Черняхівська-Старицька залишилась у Києві і працювала над висвітленням та збереженням пам’яті загиблих у бою студентів під Крутами. Але про долю та місцезнаходження свого чоловіка вона нічого не знала. Репресії більшовиків стосовно місцевого населення наростали і Людмила Михайлівна з донькою залишили Київ та відправились на пошуки Олександра Черняхівського. Вони вирішили йти пішки до Козятина, де знаходились частини армії Симона Петлюри. Пізніше, вона так опише цю подорож: «Ми йшли пішки. Несли на плечах вату, бинт, медикаменти. Було страшенно жарко, наш вантаж був страшенно важким, ми ні в чому не могли бути впевнені, тому що вся наша країна була охоплена боротьбою, скрізь ішли бої. Ночі ми проходили під відкритим небом в лісах, на кладовищах, три рази ми переходили різні фронти, але все-таки дійшли цілими і неушкодженими до армії Петлюри, щоб виконати свій обов’язок…». До Києва сім’я повернеться лише в 1920 році.

В лабораторії з Нобелівським лауреатом

Згідно з переліком кафедр Київського медичного інституту 1920 року, в ньому були наявні 3 кафедри гістології. 1-ою завідував Федор Іванович Ломінський, 2-ою – Микола Панфілович Вашетко, 3-ою – Олександр Григорович Черняхівський. Даний розподіл був зумовлений створенням українського та російського лекторію в новому медичному інституті. Через рік кафедри об’єднаються в одну, під керівництвом професора Черняхівського. Протягом своєї роботи на кафедрі Олександр Григорович працюватиме над проблемою нейрорегенрації, будовою симпатичних гангліїв, модифікаціями методик фарбування нервової тканини. Його роботи широко цитуватимуться закордонними колегами, цей список посилань (своєрідний індекс Гірша) Олександр Черняхівський сформує для присвоєння йому ступеня доктора наук honoris causa у 1939 році. Показовим є той факт, що цитування робіт професора наявне навіть у монографіях, датованих 2000-ми роками. У 1926-1927 році він отримує дозвіл на відрядження закордон. Після перебування у Німеччині, він потрапить до Мадриду, в лабораторію Нобелівського лауреата Рамона-і-Кахаля. Олександр Григорович здобуде прихильність могутнього колеги, перекладатиме його роботи, ознайомиться зі специфічними гістологічними методиками, удосконалить їх та матиме багаторічну переписку із доктором Кахалем. Після серії опублікованих робіт про результати відрядження, академік Леонцович напише наступний відгук: «…таким образом Черняховский, являясь учеником наиболее крупных нейрогистологов Кахаля и Бельшовского в совершенстве овладел техникой серебряных импрегнации и сделал этими методами ряд прекрасных работ, составляющих ценный вклад в науку»

Переписка з Рамоном-і-Кахалем, на жаль, буде втрачена під час вилучення органами КДБ СРСР при обшуку. Олександр Черняхівський створить потужну київську гістологічну школу, яка прославиться на весь світ, завдяки роботі професора-керівника. Його учні в різні часи стануть завідувачами профільних кафедр в Києві, Донецьку, Дніпрі.

СВУ та наукове заслання

Починаючи з 1929 року Україною прокочується низка гучних сфабрикованих справ проти української інтелігенції. Початок 30-х років ознаменується справою «Спілки визволення України», самогубствами представників творчої інтелігенції, зокрема Миколи Хвильового, гучними арештами. Справа «СВУ» – це повністю сфабриковане кримінальне провадження, спрямоване проти найяскравіших представників української інтелігенції. Судилище відбулось у харківському оперному театрі, тодішній столиці УРСР, на лаві підсудних перебували 45 осіб. Всього до справи долучено 474 людини. «Головні діячі» отримали розстрільні вироки, подружжя Черняхівських отримало по 5 років ув’язнення, яке потім замінено на відповідний термін заслання із позбавленням у правах. Величезний авторитет Олександра Черняхівського вплинув на дозвіл займатись викладацькою та науковою роботою в Сталінському медичному інституті (сьогодні – Донецьк). За період своєї роботи в ньому, професор організує роботу кафедри гістології, продовжуватиме займатись ембріологією, будовою нервової тканини, зокрема, іннервацією пухлин. Він  публікує 8 робіт у СРСР та за кордоном. Про ці публікації академік Ростислав Євгенович Кавецький скаже: «Работы профессора Черняховского об иннервации экспериментальных и человеческих опухолей несомненно имеют большое научное значение»

Про його роботу в період заслання, директор сталінського медінституту напише відгук для поновлення Олександра Черняхівського в правах, зокрема на отримання академічної пенсії: «Про наукову та педагогічну діяльність професора Черняхівського. Він зорганізував катедру, устаткувавши її препаратами, лекційними таблицями, приладдям, діапозитивами, через що, лабораторія із самого початку стала працювати повним ходом без всяких перебоїв. Лекції професора Черняхівського, в які він вкладає свій довголітній досвід, приваблюють слухачів і дуже допомагають засвоєнню предмета (…) На підставі всього вищезазначеного, треба вважати професора Чернігівського за цінного наукового робітника, що прокладає нові шляхи в науці, за першорядного педагога, що щиро працює над виготовленням нових кадрів пролетарських медичних робітників». Місцеве профбюро інституту також в повному складі підпише листа про поновлення професора у правах. Головним фактором наданні дозволу повернутись на наукову роботу до Києва буде лист від представника «компетентного органу»: «…считаем возможным ходатайствовать о возобновлении пенсии профессору Черняховскому, как честно работающему в Донецком мединституте по подготовке кадров. Как полностью признавшему свои политические ошибки и на деле показавшему образец добросовестного отношения к работе. 1934 год».

Один з найбільш видатних

У 1935 році Олександр Черняхівський повертається до Києва і працює в Київському інституті експериментальної біології і патології та в Інституті клінічної фізіології УАН. Але життя сім’ї Черняхівських в той час переповнене трагедією та стражданнями. В 1938 році повторно заарештовують їх єдину доньку, поетесу Вероніку. Приводом для затримання слугує, нібито, шпигунство на користь Німеччини. В тому ж році її розстріляють у Києві, натомість батькам повідомлять про її заслання до Сибіру. Подружжя намагатиметься зробити все, аби врятувати доньку, але численні листи та прохання не принесуть результат. В 1939 році депутат Верховної ради СРСР, академік Олександр Олександрович Богомолець в клопотанні до народного комісара з питань соціального забезпечення СРСР зазначить «… его работы которые продолжаются и в настоящее время в области строения нервной системы, имеют крупное научное значение. Со своей стороны сообщаю, что среди ученых-гистологов СССР профессор Черняховский, является одним из наиболее выдающихся». Того ж року, після тривалого тяжкого захворювання, закінчиться життя Олександра Григоровича Черняхівського.

Дзеркало долі української інтелігенції 

У 1941 році дружину професора заарештують разом із її сестрою, письменницею Оксаною Михайлівною Стешенко. Їх етапують до Казахстану для ув’язнення у таборах. Людмила Черняхівська-Старицька помре у дорозі, у вагоні, призначеному для перевезення худоби. Її сестра помре на наступний день. Так закінчиться методичне винищення всіх членів сім’ї Старицьких.

Сьогодні, ми маємо змогу по дрібних деталях відтворити трагічну історію того періоду. Нашим завданням є встановлення історичної справедливості та увіковічення в історії видатних діячів, які боролись за незалежність України. Іноді здається, що зараз, навіть неможливо уявити масштаб особистостей братів Черняхівських та членів їхніх сімей. Але надзвичайно важливою є пам’ять про них, яку ми збережемо «для дітей та дітей наших дітей». Ці герої робили все можливе для того, щоб ми жили у незалежній країні, для того, аби читач мав змогу читати цю статтю українською. На жаль, за це вони мали віддати своє життя, а слова Людмили Черняхівської-Старицької стали фатально-пророчими: «оновлена вітчизна повстане з наших трупів».

«Телеграмма Киевлянина» від 11 вересня 1878 року (Матеріали з Бібліотеки кафедри оперативної хірургії та топографічної анатомії НМУ імені О.О. Богомольця)

 

Уривок з листа Є.Г. Черняхівського до Ректора медичного інституту (Матеріали з Центрального державного архіву громадських об’єднань України)

Службова переписка між відділами МВС та КДБ СРСР із грифом «цілком таємно», 1949 рік (Матеріали з Центрального державного архіву громадських об’єднань України)

Матеріали кримінальної справи Є.Г. Черняхівського (Матеріали з Центрального державного архіву громадських об’єднань України)

Клопотання Ректора Київського медичного інституту Є.Г. Черняхівського, 1921 рік (матеріали з Державного архіву м. Києва).

Клопотання О.О. Богомольця до народного комісара з питань соціального забезпечення СРСР про призначення О.Г. Черняхівському академічної пенсії, 1939 рік (матеріали з Державного архіву м. Києва)

.Євген Григорович ЧерняхівськийОлександр Григорович Черняхівській із дружиною Людмилою Михайлівною Черняхівською-Старицькою та донькою Веронікою. Київ. 1925 рік. Фото з фондів Музею видатних діячів української культури

Олександр Григорович Черняхівській за работою. Мадрид 1929 рік. Фото з фондів Музею видатних діячів української культури

 

Список використаних джерел

  1. Матеріали з Державного архіву м. Києва.
  2. Матеріали з Державного архіву Київської області.
  3. Матеріали з Центрального державного архіву громадських об’єднань України.
  4. Матеріали з Бібліотеки кафедри оперативної хірургії та топографічної анатомії НМУ імені О.О. Богомольця.
  5. Ольга Гураль. Оновлена вітчизна повстане з наших трупів. Історична правда від 01.11.18 (http://www.istpravda.com.ua/articles/2018/11/1/153193)

Дубенко Дмитро Євгенійович, лікар-інтерн

Національний медичний університет імені О.О. Богомольця

Кафедра хірургії №4

Кафедра оперативної хірургії та топографічної анатомії