НАЦІОНАЛЬНИЙ МЕДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені О.О. Богомольця
ЧЕСТЬ, МИЛОСЕРДЯ, СЛАВА

ІСТОРІЯ КИЇВСЬКОГО МЕДИЧНОГО ІНСТИТУТУ /НАЦІОНАЛЬНОГО МЕДИЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ ІМЕНІ О.О.БОГОМОЛЬЦЯ: ВІД СРСР ДО НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ (ЧАСТИНА 11). «БОРОТЬБА З КОСМОПОЛІТАМИ» І «СПРАВА ЛІКАРІВ» 1953 РОКУ

12.01.2019

Особливою постаттю серед фігурантів «Справи лікарів» був випускник Київського медичного інституту 1922 року Володимир Харитонович Василенко (1897– 1987). До 1935 року він пропрацював в своїй alma mater асистентом, згодом – доцентом кафедри факультетської терапії, а з 1935 року до початку війни очолював кафедру терапії Київського інституту удосконалення лікарів. Одночасно працюючи в Інституті клінічної медицини під керівництвом М. Д. Стражеска, разом зі своїм учителем (і тестем) розробив відому класифікацію недостатності кровообігу (1935 р.), якою ми користуємося й донині. Проблемі порушення обміну речовин при цьому синдромі була присвячена його докторська дисертація, яку він захистив у 1940 році в Київському медінституті.

Перші роки війни В. Х. Василенко працював в евакуації доцентом у Башкирському медінституті, а з 1943 року – на фронті, головним терапевтом Північнокавказького, а згодом – 1-го і 2-го Українських фронтів.

В. Х. Василенко (1897– 1987). Фото 1927 року

За свідченням М. С. Хрущова, наданим у його автобіографічній книзі, напередодні закінчення війни професор М. Д. Стражеско, який був лікарем Сталіна й користувався в нього великим авторитетом, просив відкликати з армії й скерувати до Києва свого талановитого учня В.Х.Василенка, якому вчений хотів передати свою клініку…

Але цього не сталося, і майже 40 післявоєнних років В. Х. Василенко завідував кафедрою пропедевтики внутрішніх хвороб 1-го Московського медичного інституту. Перед самим ув’язненням він був направлений до Китаю, де успішно лікував Мао Цзедуна. Звідти його раптово відкликали до Москви й у літаку наділи наручники.

За спогадами В. Глочевської (1997), на допитах В. Х. Василенко не визнав своєї вини й не обмовив колег. Він вийшов з тюрми виснаженим, старим, з вибитими зубами й зламаними ребрами. Коли вчений уперше прийшов у свою клініку після реабілітації, його, не впізнавши, не впустив швейцар.

Після повернення на роботу Володимир Харитонович попросив передати професорам – членам експертної комісії, які підписалися під обвинувальними «фаховими висновками», щоб вони не намагалися до нього підходити, оскільки він не подасть їм руку. І не робив цього все своє життя (http://www.zdrav.net Цит. за вид. Я. Я. Рапопорта).

За свідченням С. Бельмана (2013 р.), уже влітку 1953 року на черговому пленумі ЦК КПРС було вказано, що публічна реабілітація лікарів «заподіяла шкоду інтересам держави». Однак у своїй історичній промові на XX з’їзді КПРС М. С. Хрущов, викриваючи «культ особи» Сталіна, не сказав жодного слова про державний антисемітизм, і, зокрема, антисемітську спрямованість «Справи лікарів».

За ствердженням О. Яковлева, після смерті Сталіна негласний зговір правлячої верхівки про обмеження доступу євреїв до вищої освіти й кар’єрного росту в будь-яких сферах як прояв державною антисемітизму продовжував діяти… Це яскраво висловила публічно Міністр культури СРСР К. Фурцева: «Кількість євреїв- студентів повинна дорівнювали кількості євреїв-шахтарів» («Антисемітизм в СРСР» – Вікіпедія).

В Україні антисемітські репресії в цілому й особливо щодо лікарів набули найбільшого масштабу в її колишній і нинішній столицях. Антисемітська кампанія в Харкові набула особливої масовості завдяки особистості секретаря обкому КПУ О. Д. Скиби, який провів ретельну «чистку» вишів і закладів охорони здоров’я «за національною ознакою».

За даними статті «Последнее преступление тирана» (http://www.zerkalo-nedeli.com/nn/show/426/37257) тільки за 1945-1946 роки в Києві були звільнені з роботи понад  8 тисяч євреїв.

За завданнями ЦК КПУ в 1950–1953 роках міністерства й відомства складали довідки з метою «вивчення і внесення змін в національно-кадровий склад». «Змінами» були звільнення з роботи, у першу чергу – тих, хто мав родичів або будь-які контакти «на заході», особливо в Ізраїлі й США.

За     даними   «Електронної   Єврейської    енциклопедії» (http://www.eleven.co.il/prіnt.php?id=15413) до кінця грудня 1953 року були звільнені з роботи всі євреї, які працювали в закладах лікувально-санітарного управління Міністерство охорони здоров’я УРСР.

Ф. Лясс (2006 р.) наводить дані про створення в Харківському міському відділі охорони здоров’я в січні 1953 року спеціальної комісії з перевірки кадрів медичних працівників. За результатами її роботи були звільнені з посад професори Харківського медичного інституту Шмундак і завідувач кафедри хірургії Цейтман, а також ряд викладачів кафедр.

У ході кампанії, яку організували українські чекісти з викриття «власних» «лікарів-убивць», були заарештовані 36 осіб, а кількість тих, хто втратив роботу, ніхто взагалі не рахував (http://www.zerkalo-nedeli. com/nn/show/426/37257).

Головним обвинуваченим по «Справі лікарів» в Україні був призначений відомий харківський терапевт і ендокринолог професор В. М. Коган-Ясний, який «руководил созданной им при поддержке американских империалистов и сионистских кругов Запада террористической организацией из числа еврейских буржуазных националистов».

В. М. Коган-Ясний (1889– 1958). Фото 1950-х років

Віктор Мойсейович Коган-Ясний (1889–1958), разом з академіком В. Я. Данилевським і професором О. В. Палладіним, був фундатором Харківського органо-терапевтичного інституту (нині Інститут проблем ендокринної патології НАМН України імені В. Я. Данилевського). У 1923 році він, незалежно від канадських учених Бентинга й Беста, виділив у лабораторії інституту гормон підшлункової залози інсулін, вивчив його властивості й налагодив промислове виготовлення, що дозволило СРСР відмовитися від імпорту цього препарату. В.М.Коган-Ясний став піонером клінічного застосування інсуліну не тільки в разі діабету, а й у разі інших захворювань (пневмонії, виразці шлунка та дванадцятипалої кишки, хворобах печінки та  ін.),  і  його  дослідження  отримали  високу  оцінку  на  Заході. У 1930 році під керівництвом професора В. М. Когана-Ясного в Харкові на базі кафедри загальної терапії медичного інституту, яку він очолив, була відкрита перша в СРСР і третя в світі спеціалізована ендокринологічна клініка з науковими лабораторіями та диспансером.

Після арешту за «Справою лікарів» учений майже три місяці провів у київській тюрмі серед криміналітету, переніс тортури й приниження.

Крім створення фейкової терористичної організації, за відповідними показами колег, йому інкримінували аморальну поведінку й шкідництво в лікарській діяльності. Онук ученого наводить, зокрема, таке свідчення: «Коган-Ясний камфорою вбивав хворих». Відомо, що єдиним з колег, хто відмовився поставити свій підпис під подібними «експертними висновками», незважаючи на тиск співробітників КДБ, був харківський професор-анатом Р.Д.Синельников.

На відміну від московських учених і лікарів, які були звільнені з повною реабілітацією, до В. М. Когана-Ясного застосували формулювання «звільнення за недоведеністю обвинувачення». Як наслідок, його не поновили в лавах комуністичної партії й не дозволили повернутись до завіду- вання кафедрою.

Після раптової смерті вченого в 1958 році його ім’я й доробок в Україні майже забули.

Репресії спіткали й численних викладачів Київського медичного інституту.

У секретній «Довідці про антирадянські прояви в колах визнаної інтелігенції в Україні» від 1 червня 1947 року на ім’я першого секретаря ЦК КП(б) України  Л. М. Кагановича Міністр державної безпеки УРСР Савченко написав такі слова стосовно завідувача кафедри пропедевтичної терапії Київського медичного інституту академіка АН УРСР М. М. Губергріца: «…Профессор-терапевт Губергриц Макс Моисеевич, будучи еврейским националистом, объединил вокруг себя националистические элементы из числа медработников еврейской национальности. В группу Губергрица входят проф. Берлянд, доцент Пинес, подполковники медицинской службы Франкфурт и Каменецкий. Они регулярно устраивают антисоветские сборища на квартире Губергрица. Профессор Берлянд специально коллекционирует случаи ущемления евреев по линии жилища, прописки, работы…»

М. М. Губергріц (1886– 1951). Фото з альбому КМІ 1927 року

Максу Мойсейовичу Губергріцу (1886–1951), випускнику медичного факультету Університету Св. Володимира (1911 р.), пощастило стати учнем трьох видатних учених. Працюючи позаштатним ординатором клініки професора В. П. Образцова, він одним з перших у російській імперії оволодів методом ЕКГ, а в 1915 році був скерований своїм вчителем до академіка І. П. Павлова в Петербург. Саме під його керівництвом М. М. Губергріц підготував відому роботу «Рефлекс свободы» і захистив у Військово-медичній академії докторську дисертацію за темою «Более выгодный способ дифференциации внешних раздражителей».

Після повернення до  Києва  працював  викладачем  у  клініці  професора  М. Д. Стражеска, спочатку в Київському жіночому медичному інституті, а потім – у Київському медичному інституті. З 1920 року завідував кафедрою спеціальної патології й терапії, з 1929 року й до кінця життя – кафедрою пропедевтики внутрішніх хвороб, фундатором якої став.

М. М. Губергріц – найвідоміший своїми науковими працями в галузі фізіології та патофізіології травлення, діагностики й лікування хвороб шлунково-кишкової системи. Блискучий лектор, він єдиний на кафедрі читав лекції українською мовою. Викладацьку роботу М. М. Губергріц поєднував з широкою медичною практикою, у тому числі в колі партійних очільників.

Імовірно, тільки передчасна смерть у 1951 році врятувала його від репресій у «Справі лікарів». Так, І. Є. Ліхтенштейн у своїх спогадах про батька, професора-терапевта Київського медичного інституту Є. І. Ліхтенштейна, вказує, що «лікарські помилки» професора Губергріца були частою темою численних допитів Єфрема Ісааковича слідчими НКВС протягом 1952 року.

Коли Макс Мойсейович важко захворів, проконсультувати його приїхали з Москви відомі колеги – професори В. М. Виноградов, С. М. Вовсі та В. Х. Василенко, які разом з київськими лікарями розцінили його недугу як «гострий живіт». Однак пацієнт відмовився від операції, оскільки поставив собі інший діагноз – інфаркт міокарда. Зробити ЕКГ було неможливо, так як М. М. Губергріц знаходився у себе вдома і вважався нетранспортабельним, а переносних апаратів для реєстрації ЕКГ не існувало. На аутопсії інфаркт підтвердився (http://surgeryzone.net/ medicina/guber).

Після смерті вченого його учні – євреї-викладачі кафедри пропедевтики внутрішніх хвороб Київського медичного інституту були звільнені з роботи. У січні 1953 року з фасаду будівлі клініки в Київській лікарні імені Жовтневої революції (нині Олександрівська) зникла меморіальна дошка з ім’ям М. М. Губергріца.

Саме зі «Справою лікарів-убивць» Ю. І. Кундієв (2013 р.) пов’язує усунення з посади міністра охорони здоров’я України Л. І. Медведя, ректора Київського медінституту в роки Другої світової війни, який зробив великий внесок у відновлення зруйнованої системи організації охорони здоров’я в Україні. У цей час під штучним приводом скорочення штатів з Київського медичного інституту були звільнені молоді талановиті вчені, учні завідувача кафедри фармакології академіка О. І. Черкеса Ю. С. Каган і М. Л. Тараховський.

Професор-нефролог Н. М. Мельман, яка після закінчення Київського медінституту працювала клінічним ординатором на кафедрі академіка М. М. Губергріца й була усунута з неї разом з багатьма іншими лікарями-євреями, засвідчує гуманність ректора Т. Я. Калініченка у виконанні «наказу з гори»: «…Ректор мединсти- тута Т. Я. Калиниченко очень осторожно выбирал кандидатов для увольнения, деликатно сообщал об этом, помогал трудоустроиться. Порядочные люди в любой ситуации остаются порядочными. В институте усовершенствования врачей директор, професор… буквально устроил погром, несколько сотрудников после беседы с ним заболели инфарктом и инсультом…» (http://club.berkovich-zametki/com/?p=10252).

Водночас Н. Мельман описує факт безпідставного звільнення з роботи й арешту свого родича – асистента кафедри акушерства і гінекології Київського медінституту

кандидата медичних наук Д. Є. Крисана, учасника Другої світової війни. Популярний лікар і викладач був звільнений з роботи і заарештований після виникнення під час лікування ускладнення в його пацієнтки – дружини високопосадовця, яке було швидко усунено. Лікаря випустили й реабілітували тільки після смерті Сталіна, але його здоров’я було підірване, і він не зміг повернутися до роботи.

Ще один подібний ганебний епізод міститься в спогадах Б. А. Співака під назвою «Справа доцента Ясногородського» (htt://samlsb/ru/s/spiwak_b_a/moiwospominaija- 1/s). Доктор медичних наук, учасник війни, орденоносець, після демобілізації  в 1946 році повернувся на кафедру факультетської хірургії Київського медінституту й мав усі підстави для отримання посади професора. Але завідувач кафедри академік Кримов йому різко відмовив у цьому, «обґрунтувавши» національністю Ясногородського й інститутським трендом «боротьби з космополітизмом». Коли виник скандал, академік написав скаргу в партком Київського медінституту з обвинуваченням свого співробітника в сіонізмі. Були влаштовані збори первинної партійної організації інституту для прийняття рішення про виключення Ясно- городського з лав КПРС, що автоматично викликало звільнення з роботи. Незважаючи на заготовлені обвинувальні виступи викладачів, у тому числі євреїв, зокрема, професора С.С.Кагана і генерала Ставицького, завдяки підтримці численних студентів-фронтовиків, для яких антисемітизм був синонімом фашизму, Ясногородському «пощастило» отримати лише «сувору догану» по партійній лінії. Однак через місяць він був звільнений з роботи в Київському медінституті під іншим приводом і мусив покинути Київ.

Такі випадки були непоодинокі.

Для ілюстрації тиску КДБ на академічну спільноту щодо написання доносів і обвинувачуваних експертних висновків наведу лише один приклад. За свідченням завідувача кафедри госпітальної терапії № 2 Київського медичного інституту професора А. П. Пелещука, у часи розгортання «Справи лікарів» протягом шести місяців поспіль «хворів» вдома його вчитель – завідувач кафедри терапії член-кореспондент АН СРСР В. І. Іванов. Учений «одужав» і повернувся до роботи тільки після смерті Сталіна.

Як уже було сказано, після оголошення звинувачень проти «лікарів-убивць» на початку 1953 року за партійною вказівкою в усіх трудових колективах СРСР відбувалися масові зібрання з метою публічного засудження «ворогів народу»,  і, перш за все, «космополітів». За єдиним для всіх подібних зборів сценарієм «згори» основу програми складали обвинувальні виступи саме співробітників – євреїв, які забезпечувало партійне керівництво закладами.

Відкриті партійні збори комуністів-викладачів і студентів Київського медичного інституту відбулися в Оперному театрі. Головував ректор – доцент Т. Я. Калініченко. «Накатані» виступи заляканих «бажаючих», які дружньо ганьбили «убивць у білих халатах», раптово перервалися, коли до слова був запрошений доцент Єфрем Ісаакович Ліхтенштейн (1910–1973). Знаний лектор, учень заарештованого професора В. Х. Василенка, у відповідь на виклик ректора до трибуни повторив «з місця» двічі: «Я слова не просив», і відмовився виступати. Цей епізод описаний А. Німченко («Без Бухбиндера», 1995) та Г. Ю. Ароновим і А. П. Пелещуком («Ле- генди і бувальщина Київської медицини», 2001).

Є. І. Ліхтенштейн (1910–1973). Фото кінця 1960-х років

Колеги та родина Є. І. Ліхтенштейна вважали його приреченим. Головний редактор журналу «Врачебное дело» доцент І. П. Алексєєнко за вказівкою «з гори» хутко звільнив доцента від обов’язків заступника редактора, які він виконував «за призванням» протягом багатьох років (І. Є. Ліхтенштейн, 2013 р.). На неминучу розплату – арешт і ув’язнення – очікував і сам Єфрем Ісаакович, оскільки на той час уже знаходився під слідством у рамках «Справи лікарів». На численних допитах від нього вимагали дати покази про «шпигунську діяльність» його вчителя професора В. Х. Василенка. Але, якимсь дивом, Єфрем Ісаакович не постраждав. Через декілька тижнів помер Сталін, і «лікарів-убивць» реабілітували. У 1959 році доцент Ліхтенштейн успішно захистив докторську дисертацію з кардіології, консультантом якої став звільнений з тюрми академік В. Х. Василенко, а невдовзі до того був обраний завідувачем кафедри терапії санітарно- гігієнічного факультету Київського медичного інституту.

Професор Є. І. Ліхтенштейн набув слави не тільки як лікар і вчений-терапевт, а й як автор яскравих літературних нарисів медичного спряму- вання. Однак його книги – «Посібник з медичної деонтології» і «Пам’ятати про хворого» – вийшли в світ лише посмертно. Вони одразу стали бібліографічними раритетами.

Як було зазначено вище, із реабілітацією заарештованих лікарів і смертю Сталіна антисемітизм не припинився. Перед талановитими медиками і науковцями пов-ставали численні перепони у влаштуванні на роботу та кар’єрному зростанні. Н. Мельман згадує (http://world.lib/ru/m/melxman.-nelli-jakowlewna/pashaOlga. shtml; Н. Мельман «Чтобы знали и помнили»: С. Золотарев, Нью-Йорк, 2000) про дивний виклик до ВАК у травні 1953 року для повторного захисту кандидатської дисертації після її позитивної оцінки Спеціалізованою радою Київського медінституту в 1952 році. Наступні 14 років молода кандидат медичних наук пропрацю-вала на скромній посаді лікаря районної лікарні м. Києва. За цей час вона отримала 16 пропозицій щодо переходу на викладацьку або наукову роботу, які були послідовно відкликані після заповнення нею анкети у відділах кадрів установ. Як відмічає Н. Мельман у своїх спогадах, завідувачами відділень лікарні, де вона працювала, були лікарі-євреї з науковими ступенями, які там працевлаштувались після звільнення з медвишів і медичних науково-дослідних інститутів.

Дискримінація за національною ознакою, з якою зіткнулася й донька доктора медичних наук Н. Я. Мельман під час спроб вступити до Київського медінституту й подальшого працевлаштування, примусила її разом зі своєю родиною емігрувати до США в 1989 році.

С. Д. Голігорський (1911–1985). Фото 1960-х років

Подібні рішення приймали багато українських медиків-лікарів і вчених. Назву лише декілька прізвищ відомих викладачів Київського медінституту. Це – завідувач кафедри урології з 1966 року професор Соломон Давидович Голігорський (1911–1985) і його син – доцент кафедри внутрішніх хвороб Михайло (народився в 1946 р.). Після еміграції родини в США у 1979 році М.С. Голігорський зробив там блискучу академічну кар’єру професора-нефролога.

Доцент-психіатр Данило Абрамович Брандус після оприлюднення в 1979 році своїх намірів щодо еміграції в Ізраїль був хутко звільнений з роботи в Київському медичному інституті й в очікуванні дозволу на виїзд протягом декілька років був вимушений працювати лікарем у поліклініці. Його дружину – журналіста і письменницю Ірину Бабіч одразу вилучили з Спілки журналістів України.

Офіційний і напівофіційний антисемітизм у наукових колах колишньої УРСР, ініційований компартійною верхівкою після перемоги над фашизмом у Другій світовій війні, спричинив великі втрати інтелектуального потенціалу нашої alma mater. Багаторічне замовчування цього суспільством, університетською спільнотою включно, поглибило кризу моралі в країні «совєтов». Плоди цього Україна пожинає й сьогодні.

На завершення наведу слова Еміля Золя з його відомого листа до президента Франції з приводу несправедливого засудження офіцера Дрейфуса, єврея за національністю: «Любити єврейського капітана, імовірно, можливо, але дано не кожному. Але любити свою батьківщину і не бажати їй ганьби і нещастя дано будь-якому свідомому громадянину своєї країни» (цит. за http://www.zerkalo- nedeli.com/nn/show/426/37257).

ПРОДОВЖЕННЯ БУДЕ