НАЦІОНАЛЬНИЙ МЕДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені О.О. Богомольця
ЧЕСТЬ, МИЛОСЕРДЯ, СЛАВА

ІСТОРІЯ КИЇВСЬКОГО МЕДИЧНОГО ІНСТИТУТУ /НАЦІОНАЛЬНОГО МЕДИЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ ІМЕНІ О.О.БОГОМОЛЬЦЯ: ВІД СРСР ДО НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ (ЧАСТИНА 9). КИЇВСЬКИЙ МЕДИЧНИЙ ІНСТИТУТ ПІД ЧАС ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

29.12.2018

Корпус КМІ (колишній Анатомічний театр, нині Національний музей медицини України). Задній фасад. Фото 1944 року

Стан, у якому опинився Київ після відступу радянських військ, був катастрофічним. Багато будинків у центрі були зруйновані, запаси продуктів – вивезені або отруєні, не працювали водогін, електропостачання й опалення. За інформацією директора сучасного архіву м. Києва, у звіті роботи управи за перший рік окупації зазначено відновлення роботи трьох електростанцій, частково – водогону та опалення, для чого було налагоджено завезення торфу й закупівлю дров, відновлено роботу певної кількості магазинів, навіть 22 їдалень для інвалідів. Восени 1941 року почали відкриватися українські школи та ліцеї, відновлювати роботу деякі виші, медичні заклади, «Швидка допомога», стали виходити українські газети.

Відділ культури та освіти Київської міської управи очолив відомий скульптор Іван Кавалерідзе, спілку українських письменників – Олена Теліга. Відновилася робота оперного театру, театру вар’єте та ляльок, консерваторії, хорових капел, хореографічної й музичної шкіл, зоопарку та ботанічного саду. У березні 1942 року в Андріївському соборі відбулося перше Архієрейське богослужіння відновленої Української православної автокефальної церкви.

Зрозуміло, що вчені-медики, викладачі та студенти, які з різних причин залишилися в окупації, за умов безробіття почали намагатися отримати дозвіл на продовження підготовки майбутніх лікарів для цивільного населення. Попри генеральну лінію рейха про заборону вищої освіти для слов’ян, на початку осені 1941 року окупаційна влада задовольнила клопотання Української національної ради про відкриття Київського медичного інституту.

О. Лазуренко. Фото 1930-х років

Його директором був призначений один з ініціаторів проекту – доцент – хірург О.Лазуренко, а заступником директора – професор – патологоанатом Б. П. Кучеренко. Про життя й діяльність Лазуренка до осені 1941 року інформація відсутня. Відносно Б. П. Кучеренка відомо, що він народився в 1910 році, у 1932 році закінчив Київський медінститут і почав працювати спочатку асистентом, потім доцентом на кафедрі патологічної анатомії, яку очолював його батько – відомий професор – патологоанатом П. О. Кучеренко. Під батьковим керівництвом виконав докторську дисертацію (1935 р.). До початку війни, одночасно з роботою на посаді доцента Київського медінституту, Б. П. Кучеренко працював професором (1940 р.), завідувачем патологоанатомічного відділу й заступником директора Науково-дослідного інституту туберкульозу, викладав у Київському інституті удосконалення лікарів, був заступником голови патологоанатомічної комісії Народного комісаріату охорони здоров’я УPCP.

 

Б. П. Кучеренко (1910–1942).

Фото 1930-х років

У вересні 1941 року О. Лазуренко й Б. Кучеренко очолили велику організаційну роботу з налагодження тепло- і водопостачання на кафедрах і клініках Київського медінституту, збору обладнання та наочного приладдя, яке залишилося, приведенню до робочого стану учбових приміщень.

Залучивши викладачів 1-го і 2-го Київського медичного інституту, які не евакуювались зі своїми вишами, адміністрація створила Вчену раду. Рада швидко підготувала відкриття одного лікувального факультету, переглянула учбові плани, вилучивши з них усі марксистські партійні науки – історію Комуністичної партії Радянського Союзу, політекономію, марксистсько-ленінську філософію та інші, які займали суттєву частину аудиторного навантаження. Метою ініціаторів відновлення Київського медичного інституту було створення національної медичної школи європейського зразка для підготовки лікарів для цивільного на- селення України, яких дуже бракувало.

Програма лекцій та практичних занять з патологічної анатомії для студентів КМІ в окупованому Києві. Складена та підписана Б. П. Кучеренком. Початок 1942 року

До викладання в інституті погодилися відомі професори й доценти, багато з яких у 1930–1940 роках очолювали кафедри 1-го і 2-го Київських медичних інститутів і зазнала тих чи інших перешкод у роботі від радянської влади.

Кафедру нормальної анатомії очолив професор О. А. Івакін, завідувач цієї кафедри Київського медінституту з 1924 року, учень відомого професора Харківського медичного інституту В. П. Воробйова (1876–1937).

Завідувачем кафедри фізіології став професор Д. С. Воронцов (1886–1965), відомий учений у галузі електрофізіології, учень знаного російського фізіолога Н. Є. Введенського. У 1930–1935 роках він очолював кафедри фізіології одночасно фізико-математичного та медичного факультетів Казанського університету, які вимушений був полишити в зв’язку з конфліктом з керівництвом університету, а в 1935– 1941 роках працював на посаді завідувача кафедри нормальної фізіології Київського медінституту.

Кафедру патофізіології очолив професор М. П. Вашетко (1880–1960), який з 1931 року був усунутий з завідування кафедрою патофізіології Київського медінституту внаслідок репресій.

М.     П.    Нещадименко (1869–1942).     Фото   з альбому КМІ 1927 року

У відкритому восени 1941 року в окупованому Києві медичному інституті почав працювати і професор Марко Петрович Нещадименко (1869–1942) – засновник української школи мікробіологів і епідеміологів. У 1917–1918 роках він брав активну участь в організації Українських громадських лікарських організацій та україномовних видань, був одним з фундаторів медичного факультету Українського державного університету й директором Київського бактеріального інституту, одним з перших в Україні почав викладати українською мовою. Автор учення про закономірності пато- та імуногенезу дифтерії, у 1926 році ініціював упровадження в практику анатоксину для профілактики цього захворювання. Уперше в Україні ним було культивовано вакцину БЦЖ. У 1921 році заснував першу кафедру мікробіології Київського медичного інституту, у 1929 році був обраний членом- кореспондентом ВУАН. У 1931 році М. П. Нещадименко пережив арешт по «Справі СВУ», але не був засуджений. Проте вчений був позбавлений директорства й взагалі – роботи в Київському бактеріологічному інституті, якому віддав 42 роки свого життя. У 1936 році кафедра мікробіології була реорганізована на дві кафедри.

 

Г. М. Мар’яшева (1886– 1955). Фото з альбому КМІ 1931

року

Одну з них очолила доцент Ганна Мартиніанівна Мар’яшева (1886–1955), яка з 1922 року працювала асистентом кафедри М. П. Нещадименка. Вона теж залишилася в окупованому Києві й разом з професором М. П. Нещадименком брала участь у відновленні восени 1941 року роботи медичного інституту.

У 1933 році професор М. П. Нещадименко долучився до створення у Київ- ському медичному інституті окремої кафедри епідеміології на базі доцентського курсу, але в 1939 році був усунений з завідування, і цю кафедру очолив професор С. Н. Ручковський.

 

 

В.      С.      Лисовецький (1891–1951).    Фото    з альбому КМІ 1937 року

У відкритому в окупованому Києві медичному інституті в 1941–42 роках обов’язки завідувача кафедри патологічної анатомії виконував доцент Віктор Семенович Лисовецький (1891–1951). Киянин, з родини службовців, він закінчив церковнопарафіяльне училище, у 1921 році – Київський медичний інститут. Під керівництвом свого вчителя професора П. О. Кучеренка в 1935 році захистив кандидатську дисертацію, а після його смерті в 1936 році став тимчасово виконуючим обов’язки завідувача кафедри патології Київського медінституту. Однак у 1939 році втратив цю посаду й був залишений адміністрацією лише викладачем-сумісником на 0,5 ставки. Замість доцента В. С. Лисовецького тимчасово виконуючим обов’язки завідувача кафедри патологічної анатомії був призначений інший доцент і учень професора П. О. Кучеренка – кандидат медичних наук Є. І. Чайка (1902–1976).

 

 

Г. Л. Шкавера (1884– 1953). Фото з альбому КМІ 1927 року

Завідувачем кафедри фармакології став професор Григорій Лаврентійович Шкавера (1884–1953) – учень видатного фармаколога, очільника аналогічної кафедри в Санкт-Петербурзькій військово-медичній академії професора М. П. Кравкова. Під час своєї роботи в Петербурзі він був членом нелегального антирадянського «Братства Серафима Саровського», яке, зокрема, займалося підтримкою засуджених «ворогів народу». У 1925–1941 роках Г.Л.Шкавера завідував кафедрою фармакології Київського мендінституту й одночасно – відповідним відділом в Інституті гігієни праці (Ю. І. Кундієв, 2014).

 

 

 

 

І.      В.      Студзинський (1887–1966).              Фото      з альбому КМІ 1937 року

Після початку роботи в окупованому Києві медичного інституту зголосився до викладання на кафедрі оперативної хірургії й топографічної анатомії професор Іван Вікентійович Студзинський (1887–1966), який також очолив клініку хірургії в Олександровській лікарні. Випускник медичного факультету Університету Св. Володимира (1912 р.), ординатор клініки шпитальної хірургії цього самого університету й одночасно – земський лікар (1912–1915 рр.), з 1915 року він пройшов шлях від прозектора до завідувача (1930–1941 рр.) кафедри оперативної хірургії й топографічної анатомії Київського медичного інституту. Паралельно за сумісництвом працював на посаді професора кафедри оперативної хірургії Київського інституту удосконалення лікарів (1936–1941 рр.). Зробив великий внесок у розробку хірургічної анатомії судинної та периферичної нервової систем й нових методів хірургічних операцій.

Разом з професором І. В. Студзинським до роботи на кафедрі топографічної анатомії й оперативної хірургії повернувся і доцент цієї кафедри в довоєнний період М. І. Вовкобой.

 

М.       А.       Левитський (1871–1942).     Фото    з альбому КМІ 1927 року

До викладання в Київському медичному інституті в часи окупації долучився професор-офтальмолог Михайло Андрійович Левитський (1871–1942), який очолив і відповідну клініку. У 1918 році він став першим Головою правління так званого «Клінічного інституту Київської спілки лікарів»,  з якого почалася історія Київського інституту удосконалення лікарів. У 1922 році – перейшов на завідування кафедрою очних хвороб Київського медінституту й працював на цій посаді до самого початку війни, одночасно будучи деканом (1922–1926 рр.), а в 1926–1930 роках – проректором Київ- ського медичного інституту. М. А. Левитський відомий своїми дослідженнями способів виявлення офтальмоскопічних змін на поверхні склери для визначення локалізації розриву сітківки.

 

 

 

Ю. Ю. Крамаренко. Фото з альбому КМІ 1927 року

Професором відкритого в окупації Київського медичного інституту став також відомий хірург, учень колишнього завідувача кафедри факультетської  хірургії  професора  О.П. Кримова Ю. Ю. Крамаренко. Працюючи асистентом цієї кафедри до війни, він уперше в Києві виконав гемотрансфузію з урахуванням груп крові донора і реципієнта, після чого приклав багато зусиль до широкого впровадження цього методу в практику, переважно при септичних процесах, навчаючи лікарів його застосуванню.

 

 

 

 

Зусилля Ю. Ю. Крамаренка були недаремні, і в 1930 році в госпітальній хірургічній клініці, яку очолював професор

Іван Петрович Корхов (1888–1948), був відкритий філіал Всеукраїнського інституту переливання крові, консультантом якого став О.О.Богомолець. У 1936 році цей заклад був трансформований в окремий інститут. Разом зі своїм вчителем О. П. Кримовим Ю. Ю. Крамаренко в 1940 році опублікував фундаментальний підручник «Курс частной хирургии».

І. П. Корхов (1888–1948). Фото з альбому КМІ 1937 року

 

 

 

 

А. М. Зюков (1886–1953). Фото з альбому КМІ 1927 року

Відомий інфекціоніст професор Анатолій Матвійович Зюков (1886–1953), учень професора Ф. Г. Яновського, у 1927 році очолив кафедру інфекційних хвороб Київського медичного інституту й керував нею до початку війни. Мав славу блискучого лектора, який, за спогадами його колишнього студента професора М. Б. Маньковського (2010 р.), виділявся навіть у зірковій плеяді професорів Київського медичного інституту того  періоду,  до  якої  входили  М. Д. Стражеско та інші вчені зі світовим ім’ям.

А. М. Зюков залишився в окупованому в 1941 році Києві й став викладати у відкритому в вересні медичному інституті разом зі своїм учнем і співавтором відомого підручника з інфекційних хвороб професором Б. Я. Падалкою.

 

 

Б. Я. Падалка (1883– 1964). Фото з альбому КМІ 1927 року

Борис Якович Падалка (1883–1964) отримав дві вищі освіти, закінчивши спочатку фізико-математичний факультет Петербурзького університету (1908 р.), а потім – медичний факультет Московського університету (1912 р.). С самого початку своєї лікарської діяльності працював у Київській лікарні імені Цесаревича Олександра – спочатку лікарем-ординатором, а з моменту відкриття на її базі кафедри інфекційних хвороб Київського медичного інституту – асистентом, потім –доцентом. У 1938 році – обраний на посаду професора кафедри інфекційних хвороб 2-го Київського медінституту, де працював до початку війни, захистивши в 1940 році докторську дисертацію «Лікування черевного тифу». У період німецької окупації був викладачем кафедри інфекційних хвороб відкритого в Києві медичного інституту, а після його закриття й до визволення Києва в 1943 році продовжував завідувати інфекційним відділенням Олександрівської лікарні. Відомий своїми дослідженнями дизентерії та черевного тифу, результати яких відображені в фундаментальних монографіях. Зокрема, уперше, всупереч пануючій точці зору, довів неможливість хронічного шигельозу, що має велике клінічне значення. Описав притупленість перкуторного тону в правій здухвинній ділянці при черевному тифі, відомий як «симптом Падалки».

До викладання  в  медінституті  в  окупованому  Києві  й керівництва клінікою долучився професор-невролог Володимир Васильович Селецький (1868–1955). У 1912–1919 роках   він   очолював   відповідну   кафедру   в Київському жіночому медичному інституті, а з 1919 р. – у Київському медичному інституті. Після реорганізації цієї кафедри в 1922 році на дві окремі до початку війни завідував кафедрою факультетської неврології, у той час як очільником госпітальної був професор Б. М. Маньковський.

 

В. В. Селецький (1868–1955). Фото з альбому КМІ 1927 року

 

 

 

М. К. Венцківський (1895–1961).        Фото 1950-х років

Завідувачем кафедри акушерства і гінекології й одночас- но очільником навчальної частини Київського медичного інституту став професор Михайло Каспарович Венцківський (1895–1961). Киянин, з робітничої сім’ї, без відриву від роботи закінчив лікувальний факультет 2-го Київського медичного інституту. Учень професора О. Ю. Лур’є, він пройшов шлях від асистента до доцента акушерсько-гінекологічної клініки цього медичного інституту і декана лікувального факультету.

У 1939 році М. К. Венцківський брав активну участь у створенні за ініціативою академіка М. Д. Стражеска відділення внутрішньої патології вагітності при першій акушерсько-гінекологічній клініці, яке очолював разом з терапевтом доцентом І.М.Туровцем. У березні 1941 року захистив докторську дисертацію на тему «Туберкульоз і вагітність», яка була затверджена ВАК УРСР 27 грудня 1941 року. Серед опонентів були академік М.Д.Стражеско та професор Д. Я. Епштейн.

З самого початку війни він був мобілізований до діючої армії, з якою потрапив в оточення під Києвом, після чого – у табір для полонених в Яготині, звідки втік. У відновленому в окупованому Києві медичному інституті очолював кафедру акушерства і гінекології.

К. Е. Добровольський (1867–1946). Фото з альбому КМІ 1937 року

За даними Я. Ганіткевича, завідувачем кафедри гігієни став професор Костянтин Ерастович Добровольський (1867–1946). У 1914–1922 роках він був очільником кафедри загальної гігієни медичного факультету Університету Св. Володимира, а в 1917 році, за часів УНР, займав посаду міністра охорони  здоров’я  Потім  разом  з  академіком  В.І.Вернадським і декількома іншими українськими вченими виїхав у Крим і певний час (1919–1923) керував кафедрою гігієни в Таврійському університеті (м. Сімферополь), у 1932–1941 роках завідував кафедрою загальної гігієни в Київському медінституті.

 

 

 

 

О. Я. Богаєвський (1890–1959). Фото з альбому КМІ 1927 року

Професор Олексій Якович Богаєвський (1890–1959), багаторічний очільник кафедри рентгенології Київського медінституту, народився в дворянській родині на Полтавщині, батько був священиком. Однокурсник М.Булгакова, закінчив медичний факультет Університету Св. Володимира в 1915 році. Під час Першої світової війни служив лікарем-рентгенологом у госпіталі піхотного полку, а потім, до 1926 року, продовжував службу в Київському військовому госпіталі. Після відкриття в 1920 року в Київському медичному інституті окремої кафедри рентгенології, працював помічником першого завідувача кафедри професора Є. Ф. Вебера. Восени 1921 року Є. Ф. Вебер, разом з двома іншими професорами Київського медінституту – В. К. Ліндеманом і І. Ю. Рубертом, виїхав з України в еміграцію, і обов’язки виконуючого обов’язки завідувача кафедри рентгенології були покладені на приват-доцента О. Я. Богаєвського.

Професор О. Я. Богаєвський – автор багатьох наукових робіт не тільки з рент- гендіагностики патології широкого кола органів і систем, а також з рентгенотерапії різних захворювань – від acne vulgaris до раку. Але відомим він став як піонер клінічного застосування в колишньому СРСР мамографії (1929 р.). Цей досвід учений узагальнив у своїй докторській дисертації. Проте масове використання мамографії для діагностики раку молочної залози почалося лише в 60-х роках ХХ сторіччя.

Ф. П. Богатирчук (1892– 1984). Фото з альбому 2-го КМІ 1940 року

У числі викладачів відкритого в Києві в часи окупації медінституту яскравою особистістю був професор-рентгенолог Федір Парфенович Богатирчук (1892–1984), чиє ім’я за часів СРСР було забороненим, а після – забутим. При цьому Федір Парфенович у світі більш відомий не як медик, а як український і канадський шахіст, міжнародний майстер шахових федерацій FIDE та ICCF. Народився в Києві в сім’ї регента церковного хору, у 1912 році отримав третє місце у Всеросійському шаховому турнірі. Після закінчення медичного факультету Університету Св. Володимира в 1917 році добровільно пішов на фронт полковим лікарем. Потрапивши до корпуса Українських січових стрільців, у 1918–1919 роках служив начальником військово-санітарного потягу. Після війни викладав анатомію в Київському інституті фізкультури і спорту, працював науковим співробітником у Київському рентгенівському інституті та Інституті експериментальної біології і патології.

Одночасно Ф. П. Богатирчук продовжував брати участь у шахових турнірах, куди мав можливість виїжджати лише за рахунок своєї відпустки, і став автором першого підручника шахового мистецтва українською мовою (1925 р.) (І. Яремко, http://wz.lviv.ua/(ar-ano)-near/126041). У 1927 році він отримав титул чемпіона СРСР і за рейтингом займав 15 місце в світі. Роковою для долі Ф. Богатирчука стала його перемога над майбутнім чемпіоном світу – Михайлом Ботвинником на Московському міжнародному турнірі в 1935 році, яка перешкодила цьому фавориту радянської влади одноосібно отримати перше місце. На цьому турнірі лікар- рентгенолог також зіграв внічию з двома екс-чемпіонами світу – Емануїлом Ласкером і Хосе-Раулем Капабланкою.

У 1937 році Ф. П. Богатирчука, у той час чемпіона УРСР і Голову республіканської шахової федерації, безпідставно звинуватили в розтраті коштів, виділених на Київський шаховий клуб. Була розв’язана брудна кампанія в пресі. На своє звернення до Центрального комітету Комуністичної партії України він отримав відповідь: «…Товариш Богатирчук, і надрукування статті в газеті, й інші прояви невдоволення вашою роботою стали результатом того, що вашому політичному образу наша громадськість більше не довіряє» (цит. за автобіографічною книгою Ф. Богатирчука «Мій життєвий шлях до Власова та Празького маніфесту», Сан-Франциско, 1978).

Тоді Ф. П. Богатирчук зосередився на медицині і в 1940 році захистив дисертацію на здобуття ступеня доктора наук по рентгенології кісток і суглобів. Влітку 1941 року під надуманим приводом (проходження вигаданого курсу щеплень від сказу) уникнув евакуації й залишився в окупованому Києві (http://ua.comments. ua/sport/249971-bogatir-ukrainskih-shahiv.html).

Почав займатися приватною практикою, згодом очолив Київське відділення Українського Червоного Хреста, водночас працюючи заступником його голови, а фактично – керівником цього товариства в Україні. Червоний Хрест під його керівництвом розпочав збір коштів для військовополонених, а в лікарні товариства переховувалися потенційні жертви Бабиного Яру. Це привело до закриття окупаційною владою Київського відділення Червоного Хреста й арешту Богатирчука гестапо. Але, на відміну від Олени Теліги та інших видатних діячів ОУН, йому судилося уникнути розстрілу й вийти на волю.

Як знаний фахівець-рентгенолог, він розпочав викладацьку роботу у відкритому в окупації Київському медінституті, одночасно керуючи радіологічним відділом Інституту експериментальної медицини, який відновив свою роботу в 1943 році (за іншими даними очолював цей інститут).

При наближенні до Києва радянських військ емігрував на Захід разом з родиною та багатьма працівниками інституту. У Празі став членом Президії Комітету визволення народів Росії, який очолював генерал Андрій Власов, від Української національної влади. Перебуваючи в американській окупаційній зоні Німеччини, продовжував брати участь у шахових турнірах під вигаданими прізвищами (Богенко, Богенхольс).

У 1948 році переїхав до Канади і став професором медичного факультету Оттави – лектором з рентгенівської анатомії. У цей період опублікував понад 30 праць з анатомії, радіології та геронтології в американських, канадських і європейських виданнях. У 1955 році за роботу «Старіючий хребет людини» отримав золоту медаль імені Барклая – престижну нагороду в галузі радіології Британського інституту радіології, був обраний почесним членом Канадського товариства рентгенологів (Федір Богатирчук: забуті імена в історії шахів, http://chess-liuba-volodymyr. blogspot.com/2015/11/blogpost_15.html). Коли в 1970 році вчений вийшов у відставку, він був нагороджений університетом персональною пенсією.

У Канаді Ф. Богатирчук став активним громадським діячем української діаспори. Був редактором кількох видань, обраний Головою об’єднання українських федералістів-демократів. Водночас продовжував грати в шахових чемпіонатах Канади (у 1949 р. – 2-е місце) і міжнародних турнірах, зокрема, у 1954 році виступав за Канаду на ХІ Всесвітній шаховій олімпіаді, став міжнародним майстром. Лише протест Шахової федерації СРСР перешкодив присвоєнню йому звання гросмейстера. Борис Спаський характеризував Богатирчука так: «Якби Богатирчук став професіоналом, як Ботвинник… то, безсумнівно, був би першим радянським гросмейстером, а, можливо, і першим радянським чемпіоном світу. За талантом він не поступався, а, швидше, навіть перевершував Ботвинника» (цит. за вид. «Видатні Українці – невідомі імена», 2013, http://lvivil.livejournal.com/235394.html). Проте Радянська країна викреслила ім’я «колаборанта» і «українського буржуазного націоналіста» з історії шахів. Її позицію висловив чемпіон світу Михайло Ботвинник: «Цю людину я би особисто повісив в центрі міста» (цит. за Вікіпедією) (В. Абліцов, 2007).

На жаль, навіть після смерті в 1984 році ім’я професора-рентгенолога Ф. П. Богатирчука на його Батьківщині залишилося забутим на довгі роки.

С.       М.       Богданович (1893–1976).     Фото    з альбому КМІ 1931 року

За даними Я. Ганіткевича, у числі викладачів відкритого в окупованому Києві медичного інституту були також професор – терапевт і геронтолог І. Базилевич, доцент-дерматовенеролог Сергій Богданович, доценти Леонід Гіренко (отоларин- гологія) і В. С. Лисовецький (патологічна анатомія).

 

 

 

 

 

 

Л. І. Гіренко (1882–1972). Фото з альбому КМІ 1937 року

 

 

 

 

 

 

 

О. М. Тижненко (1874– 1944). Фото з альбому КМІ 1937 року

Треба відмітити, що в окупації в Києві залишився єдиний з професорів Київського медичного інституту української лектури, який не зазнав політичних репресій до початку війни – завідувач кафедри шкірних і венеричних хвороб Олександр Мойсейович Тижненко (1874–1944). Засновник української школи дермато-венерологів, він очолював кафедру з 1921 року впродовж 20 років. У 1925 році О. М. Тижненко став одним з фундаторів першого в УРСР українського медичного часопису «Українські медичні вісті». У 1926 році за його ініціативою на території Жовтневої лікарні (колишній цесаревича Олександра) спорудили окремий корпус спеціально для клініки дерматовенерології, куди переїхала кафедра. Він був деканом лікувального факультету в 1926–1935 роках. Життєвий шлях і науковий доробок професора О. М. Тижненка були в забутті до 1991 року. Перші відомості про нього з’явилися в ювілейному виданні Київського медичного інституту (Л. Дедишина, 2009).

Одночасно з Київським медичним інститутом у 1941 році поновили свою роботу декілька Науково-дослідних інститутів – туберкульозу (директор – професор В. Плющ), рентгенологічний (директор – доцент О. Бобрецька), ортопедичний та Інститут клінічної хірургії. Спеціалізованими клініками та відділами в них керували професори М.Венцківський (акушерство і гінекологія), І. Студзинський (хірургія), І. Базилевич (терапія), Ф. Богатирчук (рентгенологія), А. Зюков (інфекційні хвороби), П. Селецький, Б. Шершевський, В. Солнцев, С. Томілін (В. П. Пішак із співавт., 2007). Цей список, імовірно, неповний.

У жовтні 1941 року було відновлено навчання на IV і V курсах лікувального факультету Київського медичного інституту, а згодом – і на молодших курсах. За Я. Ганіткевичем, на початок 1942 року в Київському медінституті навчалися 556 студентів, у тому числі на II курсі – 158, на III – 177, на IV – 130, на V – 91 особа. Навчання проводилося українською мовою й було платним – 30 карбованців за один рік.

У січні 1942 року був оголошений набір на I курс на три факультети – лікувальний, стоматологічний і фармацевтичний, за результатами вступних іспитів з хімії, фізики, математики, української, російської та іноземних мов. У лютому в інституті навчалося вже близько 800 студентів (В. П. Пішак з співавт., 2007).

Основною клінічною базою Київського медінституту в окупації була Олександрівська (Жовтнева) лікарня. У ній з вересня 1941 року по березень 1942 року були розгорнуті 800 ліжок, а клініками керували багато професорів медичного інституту, зокрема, В. Селецький, А. Зюков, Б. Кучеренко. Однак з 1 квітня 1942 року лікарня була реорганізована в німецький госпіталь.

Окупаційна влада недовго мирилися зі спробами українців відновити освіту, охорону здоров’я, культуру та громадське життя. Уже в кінці листопада 1941 року почалася боротьба з «українським націоналізмом». Була заборонена діяльність Української національної ради, а всі її установи розігнано, почались масові арешти. Зокрема, у лютому 1942 року були заарештовані й невдовзі розстріляні в Бабиному Яру Олена Теліга та її чоловік Михайло Теліга. У березні – квітні 1942 року були ув’язнені керівники Київського медичного інституту О. Лазуренко і Б. Кучеренко, які були розстріляні або весною в Бабиному Яру, або пізніше, восени 1943 року, перед відходом німців із Києва. Їхні могили невідомі, і лише нещодавно їхні імена з’явилися з забуття.

У квітні 1942 року директором Київського медінституту окупаційна влада призначила якогось Р. Скуренка. У червні-липні відбулися перехідні та випускні екзамени. Дипломи лікарів отримали приблизно 90 осіб, які були скеровані на роботу в ті місцевості, де бракувало лікарів. У червні при Київському медінституті почали діяти курси вдосконалення лікарів тривалістю 3,5 місяця, головним чином, для перекваліфікації молодих «вузьких спеціалістів» у лікарів загальної практики, на кшталт земських.

У серпні 1942 року пройшли вступні іспити на перший курс трьох факультетів, і загальне число студентів досягло 750 осіб (Я. Ганіткевич). Проте вже 1 листопада німецька влада оголосила про реорганізацію Київського медінституту в так званий «Полімедикум». Усім студентам було оголошено з’явитися в канцелярію Інституту по бульвару Тараса Шевченка, 13 для перереєстрації й отримання нових посвідчень.

У кінці жовтня 1942 року після наказу райхскомісара України Е. Коха про закриття всіх навчальних закладів, крім 4-класних народних шкіл, «Полімедикум» був ліквідований. Колишніх студентів, крім тих, які змогли заховатися, примусово відправили на роботу до Німеччини.

Паралельно з Київським, у період окупації поновив роботу Вінницький медичний інститут, який, як і інші установи міста, внаслідок швидкого наступу німців у 1941 році радянська влада навіть не намагалася евакуювати. На окупованій території України, упродовж приблизно двох років працювали також Львівський медінститут і медичний факультет Дніпропетровського університету (В. П. Пішак із співавт., 2007).

Київ був звільнений від німців 6 листопада 1943 року. Уже в кінці листопада з Челябінська прибула частина викладачів і студентів евакуйованого в 1941 році Київського медичного інституту на чолі з його ректором Л. І. Медведем для відновлення роботи в рідному місті. Перше засідання Вченої ради відбулося 23 листопада 1943 року. З 13 грудня своє навчання продовжили 491 студент, а станом на 1 січня 1944 року їх було вже 822 (Ф. Я. Ступак, Г. Ю. Аронов, 2002). Заняття вели 23 професори й викладачі, які прибули з евакуації.

Дезінфекція зруйнованого Хрещатика. Фото 1944 року

 

Київські студенти прямують здавати кров пораненим. 1944 рік

Усього за роки війни випускниками Київського медичного інституту були 3067 осіб (Ф. Я. Ступак, Г. Ю. Аронов, 2002).

У жовтні 1944 року колишній 2-й Київський медичний інститут був переведений із Києва до Чернівців. Там протягом 1,5 місяця він продовжував працювати під «старою» назвою. Тільки в кінці листопада 1944 року 2-му Київському медінституту в Чернівцях було офіційно надано назву «Чернівецький державний медичний інститут» і відповідно нову печатку. Роботу новоствореного вишу організовували відомі вчені-викладачі Київського медінституту. Зокрема,

М. Б. Маньковський був його ректором у 1951–1954 роках.

Відновлення зруйнованого Києва після його визволення не обійшлося без участі студентів та викладачів Київського медінституту. Тільки в першому півріччі 1944 року студенти- медики відпрацювали 8 тисяч трудоднів на розчищенні Хрещатика. Для забезпечення alma mater паливом 400 студентів працювали на заготовці лісу та торфу. До кінця війни функціонували тільки два корпуси, де містилися фундаментальні кафедри, Анатомічний театр і декілька клінік міської лікарні. Водночас викладацька спільнота об’єднаного в часи евакуації Київського медичного інституту надала суттєву допомогу в організації в долученій до СРСР Буковині Чернівецького медичного інституту (нині Буковинський медуніверсит), куди були командировані декілька викладачів, так званих професорів, колишнього Київського медінституту № 2.

Довгоочікуваною подією для співробітників та студентів стало урочисте святкування в київському Оперному театрі наприкінці 1944 року 100-річчя Київського медичного інституту, відтерміноване з 1941 року.

Водночас із відновленням радянської влади повернулися органи НКВС і СМЕРШу, які почали «фільтрацію» тих, хто залишався «під німцями», як імовірних колаборантів і посібників. Результатом стали чергові втрати серед викладацького складу. Подальшу долю колишніх викладачів Київського медінституту, які залишилися в окупації, нам вдалося встановити лише частково.

П. М. Буйко (1895–1943). Фото з альбому КМІ 1937 року

Крім О. Лазуренка і Б. Кучеренка, був заарештований і вбитий німцями, імовір- но, у Бабиному Яру завідувач кафедри мікробіології 2-го Київського медичного інституту в довоєнний період професор Г. С. Барг. Колишній завідувач кафедри акушерства і гінекології професор Петро Михайлович Буйко, який працював лікарем Фастівської лікарні Київської області і надавав допомогу не тільки цивільному населенню, а й партизанам, був закатований 16 жовтня 1943 року. Його іменем у 1950 році був названий Український науково-дослідний інститут охорони материнства і дитинства (нині Інститут педіатрії, акушерства і гінекології імені академіка О. М. Лук’янової НАМН України).

Померли «у власному ліжку» у Києві в 1942 році хірург Г. Іваницький, анатом О. Івакін, офтальмолог М. Левитський, мікробіолог М. Нещадименко, а в 1944 році – дерматовенеролог О. Тижненко.

Не сподіваючись на збереження волі й роботи, емігрували на захід професори- рентгенологи А. Богаєвський і Ф. Богатирчук, терапевт-геронтолог І. Базилевич, професор-біохімік і фізіолог В. Радзимовська.

До роботи в Київський медичний інститут не повернулися:

  • професор-патофізіолог М. П. Вашетко. Інформації про подальшу роботу немає, помер в 1960 році;
  • професор-хірург, завідувач кафедри оперативної хірургії та топографічної анатомії І. В. Студзинський. Однак він зміг влаштуватися завідувачем аналогічної кафедри у Львівському медичному інституті, де працював у 1944– 1960 pоках;
  • професор М. К. Венцківський. З грудня 1942 по вересень 1944 року він працював лікарем-гінекологом в одній з київських поліклінік, а на початку 1945 року організував і очолив кафедру акушерства і гінекології новоствореного Чернівецького медичного інституту, звідки був звільнений у 1948 році «за політичну недовіру – як особа, яка перебувала на окупованій території» (http://ag1.bsmu.edu.ua/history). З 1953 pоку – завідувач кафедри Куй- бишевського медінституту (нині Самарський), у 1956–1961 роках – Вінницького;
  • професор Д. С. Воронцов. У 1944–1956 роках він працював на посаді професора кафедри фізіології Київського університету, а потім очолював лабораторію електрофізіології в Інституті фізіології АН УРСР, де його учнем став майбутній академік П. Г. Костюк.

Професор-епідеміолог, колишній завідувач кафедри Київського медичного інституту С.Н.Ручковський не повернувся до керівництва кафедрою, яку з грудня 1943 року очолив професор Л. В. Громашевський. Інформацію про подальшу долю С. Н. Ручковського не знайдено, так само, як щодо колишньої завідувачки кафедри мікробіології Г. М. Мар’яшевої. Цю кафедру в 1943 році очолив професор  С. С. Дяченко.

Отримали можливість повернутися до роботи в Київському медінституті, але були усунуті від завідування кафедрами професори Г. Л. Шкавера і К. Е. Добровольський. Перший працював на посаді професора кафедри фармакології (1944– 1949 рр.), а другий став викладачем на кафедрі шкільної гігієни (1944–1946 рр.), у той час, як кафедру загальної гігієни з 1944 року очолив професор С. Т. Новицький.

Доцент-патологоанатом В. С. Лисовецький залишився викладати на кафедрі, завідувачем якої з 1942 року був професор Є. І. Чайка, однак захищену ним докторську дисертацію не затвердила ВАК. Свою роботу на відповідних кафедрах Київського медичного інституту продовжили доценти Л. І. Гіренко і С. М. Богданович, однак вони не змогли захистити дисертації.

Після реевакуації медінституту в Київ повернулися до завідування кафедрами лише професори В. В. Селецький, який очолював кафедру неврології до 1950 року, і А. М. Зюков. А. М. Зюков керував кафедрою інфекційних хвороб до своєї смерті в 1953 році, а його наступником на цій посаді був професор Б. Я. Падалка.

За часів СРСР робота медінституту в окупованому Києві та його викладачі того періоду були повністю викреслені з історії української медицини, а їхні рідні до недавнього часу жили зі страхом бути відторгненими суспільством. Нам належить глибше дослідити ці сторінки нашої історії й повернути з небуття імена, які так довго замовчувалися.

ПРОДОВЖЕНННЯ БУДЕ