НАЦІОНАЛЬНИЙ МЕДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені О.О. Богомольця
ЧЕСТЬ, МИЛОСЕРДЯ, СЛАВА

КАТЕРИНА АМОСОВА: «ВЕЛИКИЙ ТЕРОР» 1936-38 РОКІВ СЕРЕД АКАДЕМІЧНОЇ СПІЛЬНОТИ КИЇВСЬКОГО МЕДИЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ. ЧАСТИНА І

«Тотальная ложь обязательно принесет результат – главное, чтобы она внедрялась непрерывно и охватывала максимальное количество людей»
Й.Геббельс

Політичні репресії в СРСР були методом покарання людей, яких тодішня партійна влада, яка концентрувалася у руках Й.Сталіна, без фахових доказів визначала «антиреволюційними елементами» і «ворогами народу» з метою позбавлення реальних чи фантомних інакодумаючих і залякування населення в цілому. Для позначення таких репресій використовувався і термін «чистка». Подібні «чистки» в кривавій історії СРСР проводилися за різними принципами:
а) за національними ознаками, наприклад, антиукраїнська «Справа СВУ» 1930 р, депортація кримських татар, німців і представників націй сусідніх країн, як «шпигунів», до і під час Другої світової війни. Окреме місце займали наймасовіші післявоєнні репресії євреїв, апогей яких припав на 50-ті роки ХХ століття:
б) за релігійними переконаннями – репресії проти священників і вірян;
в) за соціальним станом і професією: до війни справи проти «буржуїв» та їхніх дітей, селян (особливо заможних), та інтелігенції, різні справи проти «шкідників» («Шахтинська справа» (1928), справи Трудової селянської партії (1930), Промпартії (1930); проти вчених («Пулківська справа»), справи проти військового керівництва та інші.

Особливе місце в історії політичних репресій в СРСР займають «Справи лікарів», їх було дві в 1937 р, і масштабніша в1950-53 рр. Обидві розгорталися в комбінації із антисемітизмом.
Звинувачення, зазвичай, базувалися лише на обмовах і зізнаннях заарештованих під тиском (в т.ч. фізичним). До початку 1937 року постановочні політичні справи оформлялися як судові, частину яких проводили в відкритому режимі, а пізніше, коли вони набули масового характеру – обходилися без «формальностей».

На Пленумі ЦК і ЦКК в січні 1933 року, після успіхів індустріалізації і колективізації Й.Сталін задекларував «затвердження у всіх сферах народного господарства принципу соціалізму» і знищення «ворожих класів». При цьому він висунув тезу про посилення класової боротьби на подальшому шляху «до повної перемоги соціалізму» як політичне обґрунтування для проведення масштабних репресій населення СРСР. Для їхньої реалізації влітку 1934 р, за постановою ЦВК СРСР був створений потужний каральний орган – Народний комісаріат внутрішніх справ (НКВС), який використав вбивство відомого партійного діяча С.Кірова в грудні 1934 року, як привід для розгортання масового терору проти міфічних «ворогів народу».

Суспільству почали нав’язувати ідею, що численні шпигуни – «японо-німецько-троцькістські агенти» та шкідники – «недобитки» – націоналісти і контрреволюціонери фільтрували армію, всі господарські, адміністративні і партійні організації, в т.ч. їхнє керівництво, і навіть органи НКВС. Метою «Генеральної чистки», яка досягла найбільшого розмаху з літа 1937 р., було фізичне знищення всіх тих, хто раніше був позбавлений виборчих прав і ув’язнений (куркулі, духовенство, «бувші», тобто, інтелігенція, і «націоналісти») і повна заміна старих партійних кадрів, тих, хто організовував репресивні заходи попередніх років, на нові, повністю керовані.

Протягом наступного року заарештовані та/або знищені близько 80% делегатів попереднього з’їзду партії і переважна більшість партійного керівництва СРСР – від районного до республіканського і «союзного». В Україні зі 102 членів і кандидатів в члени ЦК КП(б)У були репресовані 100 осіб, із 11 членів Політбюро ЦК – 10. (Т.Рафальська).
«Зверху» на кожну республіку СРСР «спускалися» «ліміти» на розстріл «категорія І» і ув’язнення «категорія ІІ» «антирадянських елементів» у співвідношенні 3:1 для їхньої реалізації протягом наступних 4 місяців. Насправді, велика «чистка» була припинена Постановою ЦК ВКП(б) лише в листопаді 1938 року, тобто тривала понад 15 місяців. При цьому керівники НКВС всіх рівнів одностайно ініціювали збільшення цих «лімітів» і поспішали відзвітувати щодо виконання і перевиконання «плану». Як вказує Ю.І.Кундієв в книзі про історію Інституту гігієни праці, тільки за 1937 рік в СРСР були розстріляні 353074 особи і заарештовано майже мільйон (936750 осіб).

Початком масових репресій був відомий наказ № 00447 від серпня 1937 року, виданий наркомом НКВС СРСР генеральним комісаром державної безпеки М.Єжовим, який замінив на цій посаді наркома Г.Ягоду. Цей наказ давав механізм для масової реалізації вироків, відміняючи процесуальні норми і попередні санкції на арешт. Як наслідок долю більшості заарештованих стали вирішувати позасудові органи – особливі наради, так звані «двійки» і «трійки» при обласних управліннях НКВС в складі начальника управління, секретаря обкому партії, прокурора області (які часто засідали не в повному складі). Для винесення вироків 2х-типів позасудовим органам було достатньо лише викривальних свідчень заарештованих один на одного і зізнань. Під час слідства в справах, на яке надавалося 2-3 дні, під тортурами люди досить швидко «каялися» в нав’язаній слідчими абсолютно неправдоподібній зрадницькій діяльності. «Найбільш ворожих» («категорія І») розстрілювали, а решту («категорія ІІ») – ув’язнювали і висилали в табори НКВС.

Доволі розповсюдженими стали випадки самогубства в очікуванні арешту, що давало можливість врятувати від репресій членів родини. Навіть, якщо близьких не арештовували, членів сімей «ворогів народу» звільняли з роботи, всіляко принижували, а перед дітьми закривалися двері вишів, пристойного працевлаштування і кар’єрного росту. Репресії охоплювали і «ряди» НКВС, вище керівництво включно. Так були послідовно розстріляні наркоми НКВС СРСР Г.Ягода (1938) і сам «кривавий карлик» – М.Єжов (1940). А також наркоми НКВС УРСР в 1934-37 роках В.Балицький, якого генеральний прокурор УРСР в 1922-27 роках і нарком освіти в 1927-33 роках академік ВУАН М.Скрипник назвав «гільйотиною України», і його наступник на цій посаді в 1937-38 роках І.Леплевський – той самий, що клопотався про «підвищення лімітів» репресій для України. В.Балицького репресували і знищили за «груповою справою» щодо приналежності до нібито діючої в Україні правотроцької організації разом із вищим керівництвом УРСР – генсеком ЦК КПУ С.Косіором, другим секретарем ЦК КПУ П.Постишевим, членом ЦК КПУ В.Чубарем, тодішнім командувачем Київським військовим округом І.Якіром та багатьма іншими.
Розстрільна чистка за рішеннями «двійок» і «трійок» відбулася в 1937 році в концтаборах. Так пішли із життя професори КМІ В.Підгаєцький, В.Удовенко і старший асистент-терапевт та громадський діяч А.Барбар.

У грудні 1937 року було започатковано так звану «антисіоністську компанію», а насправді – державну політику антисемітизму, яка тривала до смерті Й. Сталіна в 1953 році. Прикладом її реалізації можуть бути дані territoryterror.orq.ua: якщо в 1935 р в НКВС України працювало 40% євреїв, то в 1940 – 4%. Тільки в першій половині 1938 року було заарештовано 279 учасників міфічного «сіоністського підпілля» в Києві і інших великих містах України.
Як зазначено в тезах Міжнародного «Меморіалу» вшанування пам’яті жертв Великого терору в Україні у його 70-ту роковину (2007): «Тридцять сьомий – це гігантський масштаб репресій, що охопили всі регіони України й усі без винятку версти суспільства… Упродовж 1937-1938 років за політичними звинуваченнями було заарештовано більше 1,7 млн осіб, а разом із жертвами депортацій і засудженими «соціально шкідливими елементами» кількість репресованих перевищує 2 млн». (http://сensor.net.ua/forun/383301/ukrana_1937yi_rk_velikoqo_teroru)

В рамках гучного процесу проти «антирадянського правотроїцького блоку» 1938 року в Москві в окрему групу були виділені «врачі-вбивці» – професор Д.Плетньов, лікарі Л.Левін, І.Казаков та інші. Більшість з них працювали у закладах медичного обслуговування партійного керівництва і високопосадовців. Це була перша «Справа лікарів». Друга масовіша відбулася в 1953 р. Метою обох було «два в одному» – залякування медичної спільноти та відволікання суспільства від очільника країни на медиків. Не було жодного медичного закладу, який би не відчув ці справи «на собі». Не був виключенням і Київський медичний інститут.

В 1937 році почалася досудова публічна розправа із всесвітньо відомим терапевтом професором Д.Плетньовим, лікарем найвищого керівництва СРСР і завідувачем кафедри терапії Центрального інституту удосконалення лікарів в Москві, в якій активну участь взяли лікарі всього СРСР. На 65-ти річного професора написала скаргу в НКВС його пацієнтка, як виявилося співробітниця НКВС. Вона зазначила, що під час огляду «садист»-професор нібито намагався вчинити над нею сексуальне насильство. Пресу заповнили засуджуючі виступи медиків від академіка до санітарки, на чисельних зборах трудових колективів. Так, наприклад, відомий професор-терапевт В.Зеленін засудив Д.Плетньова за «…скрытое черносотенство и протаскивание в своих медицинских трудах фашистських идеек», а професор М.Стражеско, завідувач кафедрою факультетської терапії КМІ, виголосив вирок: «Он никогда не отличался моральной чистотой». (цит.за О.Бобровим).
Всі виступаючі, колеги включно, в своїх промовах одностайно закликали вигнати професора Д. Плетньова з роботи і позбавити його вчених звань ще до суду, що і було зроблено. Однак рішення закритого засідання московського суду, який відбувався в липні 1937 р, здивувало всіх нечувано м’яким вироком «два роки умовно».

Чому так трапилося, стало зрозуміло вже через 7 місяців. В березні 1938 році Д.Плетньов постав перед судом вдруге в складі «банди лікарів – убивць» і «посібників антирадянського правотроїцького блоку» за звинуваченням нібито в свідомому прискоренні смерті відомих пацієнтів. Це були член Політбюро ЦК КПРС В.В.Куйбишев, голова об’єднаного Головного управління Державного політичного управління при Раді народних комісарів СРСР (т.з. «ОГПУ», яке з 1934 року ввійшло в склад НКВС як Головне управління державної безпеки), наступник Ф.Дзержинського, В.Менжинський (його наступником став Г.Ягода) і письменник М.Горький, а також його син – М.Пєшков. Насправді всі вони померли «власною смертю». Підставою для обвинувачення стали дані медичної експертизи за підписами 5-ти професорів (!), в т.ч. улюбленого учня професора Д.Плетньова – професора–терапевта В.Виноградова. В публічному цькуванні Д.Плетньова «відмітилися» також колеги, з якими він безпосередньо працював – професори терапевти В.Зеленін, Б.Коган, Е.Гельштейн і М.Вовсі. За волею долі, точніше, Й.Сталіна, в 1953 році на всіх них разом із В.Виноградовим, чекало ув’язнення за другою справою «лікарів – убивць».

Як же прокотилась хвиля репресій «великого терору» 1937 року по академічній спільноті Київського медичного інституту (КМІ)?
На жаль, інформація про це вкрай обмежена.
За даними лікаря, письменника і журналіста Ю.Віленського, в липні 1937 року був заарештований директор 2-го КМІ Сергій Іванович Сапронов (1900-1937). Цей інститут був створений в 1936 році на базі відкритого 1 березня 1931 року «виробничого медичного інституту» для підготовки лікарів із медсестер і лікарів без звільнення з роботи, який функціонував у відділеннях багатопрофільної Першої київської робітничої лікарні (колишня Київська єврейська безкоштовна лікарня, нині – Київська обласна лікарня). С. Сапронов – випускник Московського медичного інституту, до цього призначення працював в лікарні ЦК КПУ. За звинуваченням в підготовці терактів проти влади, він був розстріляний 4 вересня 1937 році.

Був страчений і його наступник на цій директорській посаді, хірург Павло Іванович Шашко (1901-1938). В його трудовій біографії – керівництво управлінням підготовки медичних кадрів наркомата охорони здоров’я УРСР (1935), недовге директорство другим КМІ в 1937 році і робота ординатором в Інституті клінічної медицини, який очолював М.Стражеско, перед арештом в лютому 1938 році. За звинуваченням в членстві в антирадянському підпіллі, яке він визнав, розстріляний в вересні 1938 р (stalin.memo.ru/names/p 420 htm).

Засудження до багаторічного ув’язнення спіткало в 1937 році принаймні ще двох ректорів медичних вишів України – Харківського, Дмитра Сергійовича Ловлю і Вінницького – Григорія Давидовича Брилліанта. Останній був зарештований разом із дружиною – вінницьким лікарем-офтальмологом М.Брилліант-Гутберг. Д.Ловлі пощастило вийти на волю в 1940 р, тоді як доля подружжя Брилліантів невідома (Я.Ганіткевич і П.Пундій, 2008).

ЖЕРТВИ ПОЛІТИЧНИХ РЕПРЕСІЙ ПЕРІОДУ «ВЕЛИКОГО ТЕРОРУ» 1936-38 років СЕРЕД АКАДЕМІЧНОЇ СПІЛЬНОТИ КИЇВСЬКОГО МЕДИЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ. Частина І
К.М.Амосова