Кафедрa гістології та ембріології

Історія кафедри

Створення кафедри гістології та ембріології Київського університету тісно пов’язане з діяльністю завідувача кафедри анатомії Володимира Олексійовича Беца. Вивчаючи будову наднирників, розвиток кісток, цитоархітектоніку головного мозку, він користувався мікроскопічними методами дослідження і, як ніхто інший, розумів значення гістологічних знань для майбутніх лікарів. В.О. Бец блискуче читав спеціальний курс лекцій і вів практичні заняття з гістології. Він справедливо вважав, що гістологія об’єднує анатомію з фізіологією і називав гістологію “вищою анатомією”.

 

В.О. Бец був одним із ініціаторів створення на медичному факультеті окремої кафедри гістології і по праву може вважатися її “хрещеним батьком”. Видатнимй анатом передав новоствореній кафедрі гістології значну частину мікроскопів, які були у його розпорядженні.

 

Викладання гістології та ембріології як самостійного предмету на окремій кафедрі почалося у 1868 р. Новостворена кафедра спочатку розміщувалася у двох невеликих кімнатах анатомічного корпусу по вул. Фундуклеївській (нині вул. Богдана Хмельницького, 37), а потім була переведена до збудованого поряд окремого одноповерхового будинку (до нашого часу не зберігся). До штату кафедри гістології та ембріології на той час входили професор, препаратор і два служителі. Першим завідувачем кафедри став П.І. Перемежко.

 

Петро Іванович Перемежко народився 12 липня 1833 року в с.Риботин Кролевецького повіту Чернігівської губернії у дворянській родині. Був випускником медичного факультету Київського університету. П’ять років перед обранням на кафедру гістології в Києві працював у Казанському університеті під керівництвом професора Ф.В. Овсяннікова. З перших років наукової діяльності П.І. Перемежко заявив про себе як талановитий і яскравий учений. У докторській дисертації описав “м ’ язові ядра” і з ’ ясував їхнє значення у процесах розвитку та відновлення посмугованих м ’ язових волокон. Фактично ж він одкрив клітини-міосателітоцити і лише недостатня роздільна здатність світлового мікроскопа не дозволила вченому зробити правильний висновок. А міосателітоцити відкрив за допомогою електронного мікроскопа аж у 1961 р. А. Мауро.

 

Перу П.І. Перемежка належать видатні роботи про мікроскопічну будову та ембріогенез селезінки, щитовидної залози, гіпофіза. Він спостерігав поділ клітин епідермісу, сполучної тканини, ендотелію, лейкоцитів. Описав послідовність, тривалість і особливості перебігу окремих фаз мітозу. Таким чином, київський учений є одним із авторів колективного відкриття непрямого поділу клітин – мітозу.

 

По мірі збільшення кількості студентів, що навчалися на медичному факультеті, штат кафедри розширювався. Спочатку було затверджено посаду помічника прозектора, пізніше – прозектора, а згодом – двох препараторів і двох служителів. У П.І. Перемежка з’явилися учні, серед яких вирізнялися його майбутні наступники по кафедрі – Я.Н. Якимович і Ф.І. Ломинський. За спогадами сучасників П.І.Перемежко вів аскетичне життя, віддаючи всі сили й час служінню улюбленій науці та справі медичної освіти. 27 грудня 1893 року він помер від тривалої хвороби.

 

Яків Никифорович Якимович народився 23 жовтня 1848 року. 1873 року закінчив медичний факультет Київського університету. Під керівництвом професора П.І. Перемежка виконав і 1880 року успішно захистив докторську дисертацію на тему: “Про регенерацію гладких м”язових волокон”. Завідував кафедрою гістології та ембріології з 1891 до 1904 р. На лекціях та практичних заняттях основну увагу приділяв загальній гістології. Ембріологія викладалася у невеликому обсязі, а спеціальна гістологія – лише на мікропрепаратах, виготовлених студентами. Штат кафедри на той час зменшився, оскільки посаду помічника прозектора передали кафедрі загальної патології.

 

Серед наукових праць, виконаних Я.Н. Якимовичем слід відзначити спостереження над регенерацією м’язових волокон, які лягли в основу його докторської дисертації, вивчення будови осьових циліндрів, сухожиль, структури зубів.

 

Федір Іванович Ломинський народився 20 січня 1856 року. 1883 року закінчив медичний факультет Київського університету. Спочатку працював на кафедрі загальної патології під керівництвом професорів Н.А. Хржонщевського та В.В. Підвисоцького. У 1892 році перейшов на посаду прозектора кафедри гістології та ембріології, де з 1896 року почав читати приват-доцентський курс. Завідував кафедрою гістології та ембріології з 1905 до 1924 р. За цей час штат кафедри знову виріс, покращилося її оснащення: були придбані освітлювальні прилади для мікроскопів, нові мікротоми, колекції воскових ембріологічних муляжів, апарати для мікрофотографування, поляризаційної мікроскопії. Укріплення матеріальної бази кафедри сприяло активізації навчально-методичної роботи.

 

Наукові дослідження Ф.І. Ломинського присвячені різноманітним питанням гістології. Будучи студентом, він уперше описав непрямий поділ нейробластів, відзначивши, що це явище відбувається лише у зародковий період розвитку. Дуже цікаві його спостереження морфологічної перебудови нейронів за умов дії хімічних речовин і механічної травми, морфологічних ознак диференціювання нервових клітин вищих і нижчих хребетних у процесі ембріогенезу. Ф.І. Ломинський здійснив оригінальні дослідження мікроструктури кришталика, зв’язку м’язів і сухожиль, фізіологічної дегенерації посмугованих м’язових волокон, реактивних змін екзо- та ендокринної частин підшлункової залози. Увагу спеціалістів привернули праці Ф.І. Ломинського про будову та значення внутрішньоклітинних канальців (відомих пізніше як канальці Гольмгрена), котрі являють собою розширені ділянки ендоплазматичної сітки.

 

З 1925 до 1929 р. кафедрою гістології та ембріології завідував учень Ф.І. Ломинського Олександр Григорович Черняхівський. Віннародився 9 грудня 1869 року у родині священика в с.Мазенець Васильківського повіту (нині Білоцерківський район) Київської губернії. Закінчив 3-ю Київську гімназію. Вищу освіту здобув на медичному факультеті Київського університету, де захоплювався лекціями професорів В.О. Беца та П.І. Перемежка. Мабуть, це й визначило його подальші наукові інтереси. До речі, два брати Олександра Черняхівського теж були медиками. Молодший – Євген Черняхівський у 20-і роки завідував кафедрою загальної, а потім – факультетської хірургії, у 1920-21 рр. був першим ректором Київського медичного інституту.

 

Ще в студентські роки Олександр Черняхівський виявив неабиякі здібності не лише в галузі медицини, а й на терені літературної та перекладацької діяльності. Він близько зійшовся з діячами київського літературного гуртка “Плеяда”. Досконало володіючи кількома іноземними мовами, здійснив переклад “Розбійників” Фрідріха Шіллера, прози Генріха Гейне українською мовою. Ці роботи студента-медика були опубліковані, їх високо оцінив І.Франко. Там же, в “Плеяді” Олександр Черняхівський знайшов собі дружину – Людмилу Старицьку (доньку відомого українського діяча культури та літератури Михайла Старицького). Вона стала його вірним другом і помічником на все життя.

 

Олександр Черняхівський захопився вивченням нервової системи. Йому належить ряд фундаментальних досліджень з мікроскопічної будови, реактивних змін та ембріогенезу автономної нервової системи, нейроглії. Одну з перших наукових публікацій ученого присвячено питанню про наявність у центральній нервовій системі багатоядерних нейронів. На відміну від більшості дослідників, які допускали присутність останніх в нормі тільки у периферійній нервовій системі, автор описав їх у шийній частині спинного мозку інтактних ссавців. Співставляючи отримані результати з літературними даними, О.Г. Черняхівський дійшов висновку, що в умовах запалення або подразнення багатоядерні нейрони зустрічаються тут набагато частіше.

 

У наступній роботі О.Г. Черняхівський описав багатоядерні нейрони у людини в складі симпатичних вузлів. Проводячи досліди на цуценятах, учений відзначив високу реактивність нейронів симпатичних вузлів. Після механічного пошкодження останні змінювалися залежно від часу дії травмувального фактора, відстані від місця пошкодження, терміну від початку експерименту. Більшість нейронів підлягала дегенерації та гинула, але в частині, що лишалася спостерігалися репаративні зміни: збільшення розмірів, потовщення та розростання відростків, які проникали в зону травми та утворювали невроми.

 

Ряд оригінальних робіт О.Г. Черняхівського присвячено розвитку та становленню периферійної нервової системи. Причому, на відміну від більшості дослідників, він використовував тканини не тільки зародків тварин, але й людини. Виявлення нервових елементів у останніх, як відомо, потребує особливо високого володіння нейрогістологічною технікою. У цьому плані дуже цікавою є робота вченого про “блукаючі” нервові волокна на різних стадіях внутрішньоутробного розвитку. Він констатував проростання окремих нервових волокон в ендолімфу перетинчастого лабіринту завитки внутрішнього вуха та в просвіт судин каротидного синуса у 6-7-тижневих зародків людини.

 

Дослідження О.Г. Черняхівського відрізняє намагання пов’язати отримані морфологічні дані з функцією. Так, вивчаючи кінцеві нервові прилади присерцевих парагангліїв людини, він дійшов висновку, що аферентні нервові волокна їхніх артерій закінчуються пресорецепторами, а ті, що проходять до клітин парагангліїв – хеморецепторами.

 

О.Г. Черняхівський співпрацював з нейрогістологами Італії, Німеччини, Іспанії, в тому числі – з Нобелівським лауреатом Сантьяго Рамон-і-Кахалом, який високо цінував наукові роботи свого українського колеги. Олександр Черняхівський здійснював видання медичної літератури українською мовою, переклав відомі європейські підручники з гістології та ембріології, почав розробляти українську гістологічну та ембріологічну термінологію, брав активну участь у роботі медичної секції Всеукраїнської академії наук.

 

1929 року вченого та його дружину безпідставно звинуватили в українському буржуазному націоналізмі. Лише щасливі обставини допомогли замінити Олександрові Черняхівському п’ять років позбавлення волі на висилку з Києва. Він опинився в Сталіно (нині Донецьк). Наперекір усьому й там став одним із організаторів медичного інституту, заснував кафедру гістології та ембріології!

 

Повернутися до Києва вченому дозволили 1934 року. Тут він займався науковими дослідженнями в Інституті клінічної фізіології. Слід відзначити громадянську мужність директора інституту, видатного українського вченого-патофізіолога О.О. Богомольця, який не побоявся в ті тривожні часи взяти на роботу професора, що потрапив у немилість влади, адже реабілітували його тільки 1989 року.

 

Після професора О.Г. Черняхівського кафедрою гістології та ембріології короткий час завідував його учень – доцент Б.І. Дейкун, а з 1929 до 1953 р. – професор С.Д. Шахов.

 

Семен Дмитрович Шахов народився 4 травня 1897 року. 1926 року закінчив Харківський медичний інститут. Під керівництвом професора В.Я. Рубашкіна виконав і 1939 року захистив докторську дисертацію на тему: “Матеріали до ранньої ембріоморфології людини”.

 

Основні наукові дослідження, які проводилися під керівництвом професора С.Д. Шахова, були присвячені ембріогенезу людини в нормі та патології. Було встановлено асиметрію ряду ембріональних закладок органів людини. Підтверджено участь ектодерми у мезенхімогенезі, уточнено питання розвитку щитовидної, вилочкової залоз, оболонок мозку, описано аномалії розвитку зародка людини. Під керівництвом С.Д. Шахова на кафедрі працювали співробітники, які у подальшому стали видатними вченими: професори Н.О. Пучковська, І.В. Алмазов, А.П. Дибан, В.Я. Карупу, Ю.М. Квітницький-Рижов, Г.А. Константиновський.

 

Під час евакуації Київського медичного інституту (з 1941 до 1943 р.) кафедра гістології та ембріології була розташована у двох кімнатах однієї зі шкіл м.Челябінська. Після повернення до Києва вона зайняла своє попереднє приміщення. На щастя, більша частина обладнання та будинок, в якому знаходилася кафедра, були врятовані від пожеж і пограбування. У цьому величезна заслуга одного з найстаріших служителів кафедри Ф.А. Назарова.

 

З 1954 до 1975 р. кафедрою гістології та ембріології завідував заслужений діяч науки, член-кореспондент АМН СРСР, професор Микола Іванович Зазибін. Віннародився 21 грудня 1903 року в сім’ї вчителя в Таганрозі. Після закінчення гімназії вступив на медичний факультет Донського (Північно-Кавказького) університету, який закінчив у 1925 році.

 

Ще за студентства Микола Зазибін цікавився мікроскопічними дослідженнями, і в цьому не останню роль відіграв його вітчим, видатний гістолог О.О. Колосов. Юний Микола Зазибін успішно навчався й працював то служителем, то препаратором, то лаборантом, а після отримання лікарського диплому – асистентом кафедри гістології. Упродовж кількох років він виконав низку досліджень, присвячених різним питанням медицини, в тому числі – нейрогістології, які публікувалися не тільки у вітчизняних, а й у зарубіжних журналах.

 

Науковий авторитет Миколи Зазибіна був такий великий, що у двадцять вісім років його обрали завідувачем кафедри гістології та ембріології новоутвореного Івановського медичного інституту. Тут він написав і у 1936 році успішно захистив докторську дисертацію, присвячену ембріогенезу периферійної нервової системи. Чудовий лектор, талановитий учений, умілий організатор, Зазибін прилучив до викладацької та наукової роботи чимало здібних молодих людей. Багато хто з його учнів у подальшому очолив кафедри гістології в Росії та в Україні.

 

Слід сказати, що саме в Україні з найбільшою силою розкрився талант М.І. Зазибіна як педагога й ученого. 1944 року на запрошення ректорату Дніпропетровського медичного інституту він очолив кафедру гістології та ембріології цього вузу. В умовах післявоєнної розрухи зумів дуже швидко налагодити навчальний процес. Почав з того, що замість відсутніх лабораторних столів звелів студентам використовувати зняті з петель двері, покладені на стоси цегли. Не лише керував роботою будівельників, а й сам був і за штукатура, й за маляра, й за столяра чи електрика. Заохочені ентузіазмом свого вчителя, працівники кафедри та студенти активно бралися за її розбудову.

 

Організовуючи навчальний процес, М.І. Зазибін розгорнув одночасно й наукові дослідження з вивчення мікроскопічної будови, вікових та реактивних змін периферійної нервової системи. 1952 року його було обрано членом-кореспондентом АМН СРСР.

 

1954 року М.І. Зазибін очолив кафедру гістології та ембріології Київського медичного інституту. Його переїзд до Києва збігся з уведенням в експлуатацію нового спеціально збудованого Морфологічного корпусу по Брест-Литовському шосе, 82 (нині проспект Перемоги, 34). Тут учений створив кафедру-взірець, одну з найкращих у колишньому Радянському Союзі. Будучи проректором інституту, М.І. Зазибін приділяв багато уваги не тільки організації кафедри, але й роботі всього морфологічного корпусу, оснащенню його сучасним обладнанням, меблями і т.д.

 

На кафедрі гістології та ембріології було обладнано п»ять добре обладнаних кімнат для практичних занять студентів, створено три музея (ембріологічний, історії кафедри, історії мікроскопа), організовано різноманітні дослідницькі лабораторії, операційну, бібліотеку. Навчальне обладнання кафедри значно поповнилося сучасними мікроскопами, демонстраційною апаратурою, мікроскопічними препаратами, таблицями, слайдами.

 

Навчальний процес на кафедрі було значно перебудовано. Микола Іванович не полюбляв давати прямі «директивні» вказівки. Він намагався роз’яснювати, переконувати у правильності своїх положень і вимог. При цьому ніколи не принижував достоїнство та самолюбство співробітників.

 

Лекції М.І. Зазибін читав академічно. Вони відрізнялися широкою біологічною трактовкою фактів, гістофізіологічною направленістю. У них завжди підкреслювалась важливість знання подаваємого матеріалу для клініки. Він суворо підходив до відбору ілюстративного матеріалу, використовуючи лише таблиці та слайди, які наочно ілюстрували основні положення лекції. Микола Іванович добре малював кольоровою крейдою основні структури, вважаючи, що це якнайкраще запамятається студентами і допоможе їм зрозуміти мікроскопічну будову того чи іншого об’єкта. І студенти охоче перемальовували такі схеми.

 

Екзамени М.І.Зазибін приймав спокійно, доброзичливо, але не знижував при цьому вимогливість. Микола Іванович любив і поважав студентську молодь, охоче спілкувався зі студентами у позаурочний час, любив розповідати про свої численні поїздки за кордон та зустрічі з видатними людьми.

 

З 1968 року на кафедрі гістології та ембріології КМІ почалося планомірне підвищення кваліфікації педагогічної майстерності викладачів через факультет підвищення кваліфікації (ФПК). За час завідування кафедрою М.І. Зазибіна було проведено 49 циклів, на яких пройшло стажування 244 викладачі з різних міст колишнього Радянського Союзу.

 

Основним напрямком наукових досліджень кафедри гістології та ембріології стало розпочате у Дніпропетровську вивчення вікових та реактивних змін периферійної нервової системи. Перу вченого належить фундаментальна монографія “Ембріогенез периферійної нервової системи”. В ній автор, на противагу багатьом авторитетам, переконливо довів, що розвиток периферійної нервової системи відбувається не у вигляді ускладнення вихідного матеріалу, а як процес росту, дегенерації та перебудови різних частин нервової системи.

 

Вдосконаливши методику імпрегнації нервових елементів нітратом срібла, М.І. Зазибін переконливо продемонстрував, що в хрящовій тканині знаходяться нервові волокна. Це дало підстави клініцистам вважати, що при деяких захворюваннях (хондродистрофія, інфекційний риніт) спостерігаються нейродистрофічні процеси.

 

У слизовій оболонці носової порожнини М.І. Зазибін відкрив і описав дифузний нервовий ганглій – ganglion septi nasi .

 

М.І. Зазибін створив наукову школу, відому не лише в Україні, а й за кордоном. Під його керівництвом захищено понад 80 дисертацій. Із наукової лабораторії М.І. Зазибіна вийшло багато робіт, в яких уточнювалися нейрогістологічні особливості різних органів і тканин – пуповини (М.Д. Зайцев), мозкових оболонок (Г.А. Константиновський), скелетних м»язів (П.З. Гудзь, В.Я. Осауленко), волосся (К.С. Кабак), слизової оболонки ротової порожнини та надгортанника (М.А.Скуцький, О.В.Чернов), вилочкової залози (М.М.Корнілова), органів серцево-судинної системи (Л.М.Бадаєва, Е.М.Русова), лімфоносних судин (К.С.Кабак, А.К.Коломійцев).

 

В результаті вивчення за допомогою вітальної та мортальної мікроскопії матеріала, взятого від великої групи хребетних після впливу на них різноманітних фізичних, хімічних і біологічних подразників науковою школою М.І.Зазибіна було отримано ряд нових даних. Серед них одним із найбільш важливих стало уточнення змін периферійної нервової системи в умовах так званої фізіологічної норми.

 

Особисто М.І.Зазибіним і його учнями було показано, що в клінічно здоровому організмі людини протягом онтогенезу безперервно і у великому обсязі відбуваються явища подразнення, де- та регенерації та пристосувальна перебудова різних частин нервової системи. Микола Іванович неодноразово звертав увагу на це важливе положення, відзначаючи, що досить часто стереотипні зміни в нервових елементах, що зустрічаються в нормі, трактуються в літературі як патологічні.

 

Значна увага приділялася М.І.Зазибіним вивченню стійкості та лабільності нервових елементів периферійної нервової системи, а також з»ясуванню значення іхнього функціонального стану для розвитку тих або інших морфологічних реакцій. Численні спостереження показали, що критерій структури нервових елементів необхідно доповнювати уявленнями про властивості, що змінюються в залежності від загального стану організму та віку.

 

На великому матеріалі від хребетних тварин і людини М.І.Зазибін продемонстрував, що в умовах асептичного запалення різні нервові волокна та закінчення можуть проявляти реакцію одразу або через тривалий термін після дії одного і того ж подразника. Тут же Микола Іванович показав, що новоутворені у вогнищі запалення та навколо нього клітини, кровоносні судини, капсули, що оточують чужорідні тіла, досить швидко утворюють зв»язки з кінцевими відділами нервової системи.

 

На основі численних власних досліджень Микола Іванович дійшов висновку, що волокна автономної нервової системи найбільш стійкі до впливу більшості подразників, а серед соматичних нервових волокон найбільш лабільними є чутливі. Наступні дослідження у фізіологічних лабораторіях підтвердили правильність цього положення.

 

Важливим є також вирішення М.І.Зазибіним питання про порівняльну стійкість нервових волокон і кінцевих нервових приладів. Микола Іванович відзначав, що серед останніх не всі рівнозначні з точки зору опірності. Властивості нервових волокон і нервових закінчень змінюються в залежності від загального стану організму. Як правило, нервові волокна та закінчення, що проявляють значну морфологічну лабільність, відновлюючись після пошкодження, проявляють більшу схильність до адаптації, пристосовуючись до зміненоного оточуючого середовища.

 

М.І.Зазибін та його учні (К.С. Кабак, А.К. Коломійцев, Е.В.Біняшевський) довели, що тривала дія на периферійну нервову систему деяких слабких подразників може викликати звикання до них. У результаті дози, які спочатку викликали виражені морфологічні реакції, у подальшому можуть виявитися неефективними. Це положення має виняткове значення для клінчної медицини та ветеринарії, оскільки розширяє уявлення про реактивні властивості та пристосувальні реакції нервової ситеми та можливості направлених на неї впливів.

 

Особливої уваги заслуговують спостереження М.І.Зазибіна та його учнів про те, що при ряді захворювань (перитоніт, міокардит, пневмонія, ревматизм, туберкульоз, злоякісні пухлини) у деяких ділянках, які далеко відстоять від уражених органів, виявляються зміни у периферійній нервовій ситемі. Це свідчить про наявність «функціонально сполучених полів іннервації». При цьому було відзначено, що у новонароджених і дуже молодих тварин така взаємозалежність виражена набагато менше, ніж у дорослих.

 

На противагу багатьом авторитетним дослідникам периферійної нервової системи М.І.Зазибін довів, що у новоутвореній сполучній тканині, що виповнює рану шкіри, регенеруючі нервові волокна з’являються не на 8-12 добу, а уже через декілька годин після пошкодження.

 

Поглиблене вивчення регенерації нервової системи дозволило М.І.Зазибіну з’ясувати ряд важливих особливостей цього процесу, на яких в літературі не акцентувалася увага. Запропоновані ним спеціальні терміни широко використовуються і понині. Так, Микола Іванович звернув увагу на те, що при сильному подразненні нервових волокон може відбутися швидке відділення їх від нейронів, які знаходяться на віддалі від ділянки екстремальної дії. Це унеможливлює подальше надходження занадто сильних імпульсів до тіл нервових клітин. Таку своєрідну захисну реакцію учений назвав «феноменом аутоневротомії». Він також увів термін «колатеральна регенерація» для визначення вростання у денервовану ділянку відростків від непошкоджених нервових волокон. Спостерігаючи у ряді випадків навколо денервованої зони надмірне розростання нервових волокон, що компенсують втрату чутливості ураженої ділянки, Микола Іванович вперше у нейрогістологічній літературі вжив термін «сторожовий неврогенний вал».

 

Велике місце у дослідженнях М.І.Зазибіна займала така важлива проблема як особливості реакцій периферійної нервової системи в різні періоди онтогенезу. Ученим і його учнями (Г.К.Буров, І.О.Жутаєв, К.С.Кабак, В.П.Яценко, Г.Б.Костинський) було показано, що реакції нервових елементів у зародків не тільки відрізняються від реакцій, описаних у дорослих, але відзначається дуже своєрідне їх протікання на різних етапах ембріогенезу.

 

Дуже цікавим з клінічної точки зору було вивчення М.І.Зазибіним і його учнями (В.Я.Карупу, О.М.Кімбаровська, Г.А.Константиновський) стану нервової системи органів, які зрослися в результаті оперативного втручання або патологічного процесу. Було продемонстровано, що нервові волкна одного з органів у більшій кількості проростають в інший, ніж навпаки. Отже стало можливим говорити про орган-донор нервових волокон і орган-реципієнт.

 

М.І.Зазибін брав активну участь у організації та проведенні багатьох Всесоюзних з’їздів анатомів, гістологів і ембріологів (від 2-го до 9-го). Зокрема, 6-й Всесоюзний з’їзд анатомів, гістологів і ембріологів (1958) проходив на базі Морфологічного корпусу, а його гістологічна секція – на кафедрі гістології та ембріології КМІ. В роботі секції взяли участь академіки П.К.Анохін, М.Г.Колосов, професори Б.А.Долго-Сабуров, І.Ф.Іванов, Т.О.Григор’єва, Д.М.Голуб, В.В.Португалов, Л.І.Фалін, які високо оцінили цінність та перспективність досліджень і наукового напрямку М.І.Зазибіна та його наукової школи.

У 1972 році М.І.Зазибін та співробітники кафедри гістології та ембріології взяли безпосередню участь у 9-му міжнародному конгресі геронтологів, який проходив у Києві. У доповіді «Зміни структури та властивостей деяких частин периферійної нервової системи при їх старінні і в старості» Микола Іванович підбив підсумки багаторічних спостережень над особливостями будови та реактивних властивостей нервової системи у різні вікові періоди. Принципово новим виявилося положення про те, що старіння і наступна часткова деструкція деяких елементів периферійної нервової системи виникають на різних етапах пре- та постнатального онтогенезу. При цьому вони можуть починатися у нервових елементах, а не в іннервуємих ними тканинах. Загибель нервових елементів, що досягає максимального об’єму в старечому віці, не компенсується неповноцінною регенерацією, призводить до появи вогнищ гіпо- та анервії. У зв’язку зі втратою багатьма органами частини аферентної соматичної іннервації автономна нервова система отримує тут переважне представництво.

 

Талант М.І.Зазибіна проявлявся не тільки у педагогічній та науковій діяльності. Він був чудовим організатором, як член редакційної ради брав активну участь у роботі журналів «Архів анатомії, гістології та ембріології», «Лікарська справа», був соредактором з розділу морфології у Великій медичній енциклопедії (2-е та 3-е видання), членом біологічної групи Міністерства вищої та середньої спеціальної освіти СРСР, протягом багатьох років – членом експертної ради ВАК СРСР. Микола Іванович обирався членом президії Всесоюзного товариства анатомів, гістологів і ембріологів, заст упником голови Українського республіканського товариства анатомів, гістологів і ембріологів, головою Київського обласного товариства анатомів, гістологів і ембріологів, був активним членом IBRO (Міжнародної організації з вивчення мозку).

 

За успіхи у підготовці наукових кадрів і лікарів, у розвитку медичної науки М.І.Зазибіна було нагороджено двома орденами Леніна, орденом “Знак пошани”, медалями, знаком “Відмінник охорони здоров’я”, численними грамотами.

 

1976 року здоров’я М.І.Зазибіна значно погіршилося і, на його прохання, вченого перевели на посаду консультанта. За його ж рекомендацією завідувачем кафедри обрали професора К.С.Кабака. Микола Іванович Зазибін до останніх днів життя не поривав із кафедрою. 10 лютого 1982 року він помер від інфаркту міокарда і був похований на Байковому кладовищі.

 

Костянтин Степанович Кабак (1924-1998) завідував кафедрою гістології та ембріології до 1992 р. Разом з професорами А.К.Коломійцевим, Г.А.Константиновським, В.П.Яценком, іншими співробітниками, серед яких практично всі були учнями М.І.Зазибіна, він підхопив естафету вивчення нервової системи.

 

К.С.Кабак народився 21 травня 1924 року в Дніпропетровську у родині залізничника. Закінчив Дніпропетровський медичний інститут (1951). На життя К.С. Кабака суттєво вплинула його участь у Великій Вітчизняній війні. Він був тяжко поранений, тривалий час лікувався у госпіталі і з усім натхненням молодого талановитого дослідника після закінчення медичного інституту присвятив себе перспективному науковому напрямку, очолюваному професором М.І.Зазибіним, а саме – вивченню вікових, реактивних, пристосувальних реакцій периферійної нервової системи.

 

В 1951 році К.С.Кабак поступив в аспірантуру на кафедру гістології та ембріології. Після закінчення аспірантури та успішного захисту кандидатської дисертації він очолив групу дослідників, що вивчали реактивні властивості і пристосувальні реакції нервових елементів волосся. Цей відділ нервової системи, характеризуючись периферійним розташуванням, найбільшою мірою зазнає впливу різних факторів зовнішнього середовища, в тому числі патогенних, може ініціювати різні патологічні процеси, що дає підстави для раціонального обгрунтування терапевтичних впливів.

 

Спеціальний інтерес представляють спостереження К.С.Кабака, присвячені вивченню нервового апарату волосся при його фізіологічній заміні. Він встановив, що випадіння волосся супроводжується збереженням його рецепторного апарату, який продовжує виконувати сприймальну функцію. Цей висновок відноситься до фактів стосовно рецепторів волосся при облисінні. В цих умовах втрата частини (інколи значної) волосяних фолікулів ні в якому разі не супроводжується ліквідацією їх рецепторних закінчень, які продовжують виконувати свої функції, навіть після руйнування субстрату, який вони іннервували.

 

Заслуговують уваги спостереження К.С.Кабака про зміни реактивних властивостей периферійної нервової системи в період новонародженості. Ним встановлені спеціальні (які відповідають періоду новонародженості) форми взаємовідношень периферійної нервової системи з органами та тканинами, які вона іннервує.

 

Досить важливими фактами, що відображають спеціальні форми взаємодії організму новонародженого і нових для нього умов існування, є встановлення К.С.Кабаком невідомих раніше типів взаємовідношень кінцевих відділів нервової системи зі змінюваними в період новонародженості структурами та функціями ряду органів і систем. Виявилося, що початок самостійного (ентерального) живлення, дихання, загоювання рани в ділянці пупка, перебудова невротизації лімфовузлів і тому подібне представляють нові спеціальні форми впливу зовнішніх факторів на периферійну нервову систему, пов”язані з установленням в організмі, що розвивається, іннервації новоутворених тканинних комплексів.

 

Істотний інтерес представляють отримані К.С.Кабаком та співавторами дані про зміни найтонших проявів взаємодії системи нейрон-м”яз на різних етапах ембріогенезу скелетних м”язів в умовах їхньої денервації з наступним відновленням нервових зв”язків. Ці відомості представляють нові дані про оптимальні терміни проведення відновних операцій після травматичного пошкодження рухових нервових волокон та закінчень після пологової травми кінцевих відділів периферійної нервової системи.

 

Крім цього, К.С.Кабак встановив відмінності в розподілі білків у периферійних нервах та їх оболонках у новонароджених, особливості реактивних змін тнервових волокон блукаючих нервів у странгуляційній борозні, особливості невротизації початкових відділів лімфатичної системи у людини, будову нервового апарату дермоїдних пухлин та ряд інших питань, які представляють інтерес як для теоретичної, так і практичної медицини.

 

Співробітниками кафедри гістології та ембріології, очолюваної К.С.Кабаком, було встановлено особливості нейротканинної взаємодії у плодів, новонароджених, дорослих і осіб похилого віку, продемонстровано своєрідність нейротрофічного забезпечення тканин у зазначені вікові періоди. Суттєве місце у наукових пошуках кафедри впродовж 70-90 рр. минулого сторіччя займали методичні питання – морфометрія та прикладні дослідження. У 1982 році за вивчення та експериментально-морфологічну апробацію полімерів медичного призначення А.К.Коломійцеву та В.П.Яценку та у 1996 р. за участь у розробленні та впровадженні нових методів діагностики та лікування травм периферійної нервової системи Ю.Б.Чайковському та В.П.Яценку присуджено Державні премії України.

 

К.С.Кабак – загальновизнаний спеціаліст у галузі педагогіки вищої медичної школи. Він опублікував ряд важливих робіт із організації навчального процесу у медичних вищих навчальних закладах, вдосконалення контролю знань студентів. К.С.Кабак був талановитим лектором. Прекрасне знання предмету, уміння в простій і доступній формі викладати найбільш складні питання гістології та ембріології, глибоке знання наукової літератури робило його лекції цікавими та змістовними. К.С.Кабак був удостоєний звання Заслужений працівник народної освіти України (1991), а за участь у створенні першого україномовного підручника “Гістологія людини” у 1994 р. йому разом із співавторами (О.Д.Луцик, А.Й.Іванова) було присуджено Державну премію України.

 

Професор К.С.Кабак протягом 17 років був проректором Київського медичного інституту. Він беззмінно очолював Республіканську проблемну комісію з педагогіки та медичної психології Міністерства охорони здоров’я України, спеціалізовану вчену раду з морфологічних спеціальностей, був головою Київського обласного товариства анатомів, гістологів і ембріологів, заступником голови правління Українського республіканського та членом президії правління Всесоюзного наукового товариства анатомів, гістологів і ембріологів. Його нагороджено орденами Великої Вітчизняної війни 1 ступеня, Трудового Червоного Прапора, “Знак Пошани”, медалями. 17 грудня 1998 року професор К.С.Кабак помер від тяжкої хвороби і похований на Байковому кладовищі.

 

З 1992 р. кафедрою гістології та ембріології завідує член-кореспондент НАМН України, професор Юрій Богданович Чайковський (29 червня 1951, Київ — 3 березня 2022, Київ). За роки його керівництва кафедрою зріс її штат, а її матеріальна база поповнилася персональними комп’ютерами, сучасними демонстраційними та мікроскопічними приладами. Співробітниками кафедри створено сучасні навчальні посібники, розроблено ряд комп’ютерних навчаючих і контролюючих програм. Під час практичних занять та на державних перевідних іспитах широко використовуються тести.

Народився Ю.Б.Чайковський 29 червня 1951 року в м. Київ в родині філологів. Закінчив із золотою медаллю 1968 року Київську середню школу № 87 з золотою медаллю. Цього ж року він вступив у Київський медичний інститут ім. акад. О. О. Богомольця. Навчаючись у інституті брав активну участь у студентських наукових гуртках на кафедрах фармакології та патологічної анатомії, доповідав на студентських наукових конференціях. Його ім’я було занесено до “Золотої книги пошани”.

У 1974 Ю.Б.Чайковський з відзнакою закінчив Київський медичний інститут та продовжив навчання в аспірантурі на кафедрі нормальної анатомії. Навчання в аспірантурі завершилося захистом кандидатської дисертації «Микроваскуляризация седалищного нерва в условиях его де- и регенерации» у 1978 року під керівництвом професорів І. Є. Кефелі та А. К. Коломійцева. Принципову роль у формуванні наукового світогляду Ю. Б. Чайковського зіграла рідна сестра батька Юрія Богдановича — Ірина Йосипівна Чайковська — відомий анатом, ректор Луганського медичного інституту та організатор і завідувачка кафедри нормальної анатомії протягом майже 30 років.

1981 року Юрій Богданович перейшов працювати на кафедру оперативної хірургії та топографічної анатомії Київського інституту вдосконалення лікарів, де працював на посадах асистента, старшого викладача та доцента. Одночасно він продовжує дослідження регенерації нервових стовбурів, результати яких лягли в основу докторської дисертації “Регенерация периферического нерва в условиях его ауто- и аллопластики”, яка була захищені у 1988 р.

1992 року Ю.Б.Чайковського було обрано завідувачем кафедрою гістології та ембріології Національного медичного університету імені О. О. Богомольця. У 1993 йому було присуджене вчене звання професора. У 1994—2000 роках він був проректором з міжнародних зв’язків НМУ, у 2000—2011 роках — начальником атестаційного відділу ВАК України, з 2012 до 2015 року — проректором з наукової роботи Національного медичного університету імені О. О. Богомольця.

1999 – 2018 Ю.Б.Чайковський член спеціалізованої вченої ради з морфологічних спеціальностей у Національному медичному університеті імені О. О. Богомольця. Голова Біоетичної комісії Національного медичного університету імені О.О.Богомольця

У 2001 р. Ю.Б.Чайковському присвоєно звання Заслужений діяч науки і техніки України. 06.11.2003 р він був обраний член-кореспондентом Національної академії медичних наук України, за спеціальністю “гістологія”.

Ю.Б.Чайковський лауреат Державної премії України (1996), Премії АМН України (2001), Премії НАН України імені В.П.Комісаренка (2006).

Ю.Б.Чайковський головний редактор журналу “Світ медицини та біології”, член редакційних рад ряду фахових журналів.

Ю.Б.Чайковський президент Наукового товариства анатомів, гістологів, ембріологів та топографоанатомів України з моменту його заснування, а також член Міжнародної академії патології (IAP), Міжнародної академії інтегративної антропології, Європейського товариства з вивчення відновлення та регенерації периферичних нервів.

Як вченого Ю.Б.Чайковського відрізняли цілеспрямованість, наукова ерудиція й організаторські здібності. Його наукові розробки характеризувалися фундаментальністю, сучасним методичним рівнем і прикладним значенням. До його видатних наукових здобутків відноситься встановлення можливості збереження життєздатності клітин периферійної нейроглії за умов кріоконсервації при температурі рідкого азоту; доведення того, що інгібітори протеолітичних ферментів, інгібітори лейкотрієнів та інші протизапальні препарати стимулюють регенерацію нервових стовбурів; вивчив гемомікроциркуляторне русло, нейро-вазальні та нейро-десмальні взаємовідношення у периферичних нервах; з’ясував морфологічні особливості розвитку хронічного гастриту і гастродуоденіту за умов експериментальної хронічної інфекції носоглотки, структурні механізми саногенезу гнійних і негнійних ран шкіри при застосуванні сорбентів; розробка та вивчення нових біологічно обґрунтованих методів мікрохірургічної ауто- й аллонейропластики, які полягають у спрямованому впливі на реактивні зміни тканин у ділянці травми та забезпечують активізацію відновних процесів. Останніми роками Ю. Б. Чайковський активно співпрацює з Інститутом фізики напівпровідників імені В. Є. Лашкарьова та Інститутом генетичної та регенеративної медицини. Результатом стали важливі дані про взаємодію з нанокристалами кремнію нервових волокон, що регенерують, та про вплив стовбурових клітин на відновлення периферичного нерву.

Ю.Б.Чайковський автор понад 700 наукових праць, в т.ч. 3 підручників, 9 монографій, 27 патентів. Підготував 8 докторів і 27 кандидатів наук.

 

Наукові праці співробітників кафедри в останні роки були присвячені вивченню реактивних змін центральної та периферійної нервової системи, регенератів шкіри, органів імунної системи за умов дії деяких патологічних факторів на організм, регуляторних механізмів регенерації та онтогенезу шкіри, периферійних нервів та скелету.