НАЦІОНАЛЬНИЙ МЕДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені О.О. Богомольця
ЧЕСТЬ, МИЛОСЕРДЯ, СЛАВА

Кафедрa загальної хірургії №1

Історія кафедри

Нещодавно медична громадськість України широко відзначила 1 70 -річний ювілей від дня заснування медичного факультету Київського університету Св. Володимира (нині Національного медичного університету імені О.О. Богомольця). Університет у своєму розвитку пройшов великий шлях – від першої лекції у вересні 1841 року у приватному будинку по Лютеранській вулиці, де були присутні 22 перших студенти до одного з провідних Європейських навчальних закладів, який об’єднує 12 факультетів, 80 кафедр, де працює близько 1200 викладачів, який щороку випускає близько 1000 квалiфiкованих спецiалiстiв для незалежноi України, країн Європи, Азii, Африки, Близького Сходу, Пiвденноi Америки, має 33 угоди з міжнародними освітніми організаціями та закладами, є співзасновником Міжуніверситетського Центру науки та співробітництва країн Південної та Південно-Східної Європи (Італія), Східно-Європейської мережі Університетів (Польша), учасником 26 освітних та 51 наукового міжнародного проектів, спільного науково-освітнього проекту з Каролінським Університетом у подготовці кадрів вищої кваліфікації у галузі охорони здоров’я, проекту “ Erasmus Mundus ”. Університет пройшов великий шлях розвитку — від першої однієї власної будівлі медичного факультету — побудованого Вікентієм Беретті у 1853 році Анатомічного театру (визнаного найкращим у Європі) до сучасних навчальних корпусів та університетських клінік. В Університеті впроваджені в навчальний процес основні положення Болонської декларації, англомовне навчання.

Цього року ми відзначаємо важливу дату – 125 років з дня створення кафедри загальної хірургії № 1 Національного медичного університету імені О.О.Богомольця. Ювілей кафедри – це шлях становлення і розвитку методик викладання хірургічної науки – від перших суто теоретичних лекцій з мікробіології та хірургічної патології професора Павловського до сучасних мультидисциплінарних лекцій, семінарів, наукових форумів згідно вимог Всесвітньої організації охорони здоров’я та Болонської конвенції про зближення теорії та практики освіти, це й створення наукових шкіл і нових напрямів в українській хірургії – торакальної, серцево-судинної, гепатопанкреатобіліарної тощо, це й тисячі врятованих життів хворих із надзвичайно складною патологією.

Кафедра була створена у 1889 році на медичному факультеті Унiверситету св. Володимира, деканом якого з 1889 по 1897 рр. був проф. Гейбель Карл-Емiлiй Георгiйович, як кафедра хірургічної патології та терапії. Це була епоха, коли В.О. Караваєвим, а потім О.Х. Ринеком та Ф.К.Борнгауптом була закладена Київська хірургічна школа. В університеті ще були свіжим и враження про участь М.І. П и рогова у становленні цієї школи. До початку та середини семидесятих років відноситься робота у Києві як екстраординарного професора хірургії М.В.Скліфософського, а потім і завідуючого кафедрою теоретичної клініки С.П.Коломнина.

О.Д. Павловський Першим завідувачем кафедри був професорОлександр Дмитрович Павловський(1857–1944), учень Луї Пастера. О.Д. Павловський до свого обрання на посаду завідувача кафедрою першим у Росії читав доцентський курс з мікробіології в Військово-Медичній академії в С.-Петербурзі. В 1884 р. захистив дисертацію та отримав звання доктора медицини. З 1885 р. О.Д. Павловський декілька років навчався за кордоном у таких видатних вчених та хірургів як Рудольф Вірхов, Луї Пастер, Роберт Кох, Ріхард Фолькман, Теодор Більрот, Ернст Бергман. Одним з перших О.Д. Павловський почав впроваджувати в клінічну практику і викладати студентам принципи асептики та антисептики. Цікаво відзначити, що антисептична система Лістера, заходи з профілактики пологової лихоманки О.Холмса та І.Земмельвейса, організаційні заходи по боротьбі з раневою піємією М.І. Пирогова зустрічались більшістю колег та чиновників не тільки без розуміння, а й вороже. І якщо Лістер та Холмс вийшли з цієї боротьби переможцями, то Земмельвейс отримав захворювання психіки, а Пірогов припинив свою хірургічну діяльність в 46-річному віці. Навіть Луї Пастер не уник іронічного відношення з боку своїх французьких колег після відкриття ним процесів гноїння та бродіння. Однак вперше в Україні (а також і в Росії) вже в 1900 році О.Д. Павловський впровадив в практику кип’ятіння хірургічних інструментів у розчині соди.

На час завідування кафедрою професором Павловським, вона була переважно теоретичною і практично не обладнаною. Однак О.Д. Павловський вважав, що хірургічна патологія та терапія складає основи клінічної хірургії і за своєю сутністю кафедра повинна бути клінічною. Тому О.Д. Павловський звернувся до ректора Університету стосовно оснащення кафедри, отримав відповідь: “Молодой человек! У Вас есть аудитория, мел, доска и 84 рубля казенного жалования. Больше Вам ничего не положено!” Незважаючи на це, кафедра бурхливо розвивалася. Під керівництвом О.Д.Павловського на кафедрі була створена чудова лабораторія, велика кількість навчальних посібників. З 1904 року за дорученням професора О.Д.Павловського доцент кафедри М.М. Москальов розпочинає роботу по створенню науково-навчального музею хірургічних препаратів. У 1909 році М. М. Москальов видав «Краткое описание учебного музея хирургических препаратов при кафедре хирургической патологии и терапии Университета Св. Владимира». Музейні препарати віддзеркалювали наступні розділи загальної хірургії (за М.М. Москальовим): поранення, хвороби кісток, змертвіння, пухлини (а) – злоякісні, б) – доброякісні), туберкульоз, каліцтва, хвороби слизових сумок, серозних оболонок та суглобів. В музеї також демонструвалась колекція жовчних, сечових та калових конкрементів та деякі інші унікальні препарати.

За ініціативою професора Павловського на Батиєвій горі був збудований ряд корпусів для клінік медичного факультету (у тому числі і для кафедри загальної хірургії). Під час першою світової війни там був розташований інфекційний шпиталь (сьогодні – Інститут фтизіатрії і пульмонології).

В своїх лекціях О.Д.Павловський викладав мікробіологію з основами асептики та антисептики, хірургічну патологію, переломи та вивихи, десмургію, значне місце присвячував патологічній анатомії („Хто хоче бути розумним та грамотним хірургом, той повинен довго та невтомно самостійно вивчати всілякі захворювання на секційному столі та під мікроскопом; тільки тоді його розумовий зір буде проникати в глибину захворювання тканини і перед ним буде оживати структура та стан клітинних елементів”). Професор Павловський визначив хірургічну патологію як науку, яка займається вивченням законів та узаконенням правил, що керують в загальних типах хірургічних захворювань. „Хірургічна патологія є основою хірургічної освіти, вона дає хірургові принципи, що керують його мисленням біля ліжка хворого, самостійно їх утворюючи та отримуючи від інших наук, концентрує у собі весь зміст клінічної хірургії”. В автобіографії О.Д. Павловський зазначав, що прагне до того, щоб в уяву його учнів проникли бактеріологічні ідеї, які керують принципами теоретичної та практичної діяльності лікаря, особливо хірурга.

Наукова діяльність професора Павловського у Києві зосередилась головним чином на бактеріології та на її використанні в клінічній практиці. Навчившись у Еміля Адольфа фон Берінга і Патрісії Ле Рукс технології виготовлення протидифтерійної сироватки, О.Д. Павловський першим виготовив її у 1894 р. в Києві, вперше в світі створив у 1897 р. препарат риносклерин для лікування риносклероми, розробив живильне середовище для мікобактерій туберкульозу. За ініціативою професора Павловського була збудована перша антирабічна станція, він брав активну участь в організації Бактеріологічного інституту.

На кафедрі під час завідування професора Павловського інтенсивно проводилися наукові дослідження, і роботи як її керівника так і доцента, подалі професора М.Н. Москальова цитувалися не тільки вітчизняними, а й іноземними хірургами та фізіологами (Труєта Х., Менкін В., Опоків О.О., Ахутін М.Н., Федоров С.П. та ін.). Фундаментальні роботи професора Павловського „Бактериологические исследования” (1889), “Борьба с заразными болезнями” (1897), “Происхождение общей бугорчатки (чахотка и борьба с ней)” (1908), “Сыпной тиф и возвратный тиф” (1919) набули світове визнання.

О.Д. Павловський є автором понад 100 наукових робіт, присвячених вивченню етіопатогенезу хірургічних інфекцій, туберкульозу, риносклероми, технологіям виготовлення протидифтерійної сироватки, сироватки проти стрептококової інфекції, правця. На основі спостережень та досліджень під час військових дій 1914 р. професор Павловський написав роботу з військово-польової хірургії, присвячену пораненням дрібнокаліберними кулями, гнійним хірургічним захворюванням, ускладненням після вогнепальних поранень та їх етіології, хірургії периферійних нервів, тощо.

 

Дітерихс М.М. З 1912 року завідувачем кафедри стає професор Дітеріхс Михайло Михайлович(1871–1941), який керував кафедрою до 1918 року. М.М. Дітеріхс вищу освіту отримав на природничому відділенні фізико-математичного факультету Петербурзького університету та у Військово-медичній академії, котру закінчив у 1897 р. На формування М.М. Дітеріхса як клініциста-хірурга й вченого мали вплив найкращі представники вітчизняної хірургічної науки – М.А. Вел’ямінов, А.А. Бобров, С.П. Федоров, А.В. Мартинов. Майже безперервну наукову та педагогічну діяльність на посаді професора Київського, Кримського університетів, Кубанського та Московського медичних інститутів М.М. Дітеріхс поєднує з постійною практичною роботою. М.М. Дітеріхс одним з перших обгрунтував та впровадив в клінічну практику невідкладні оперативні втручання при гострому апендициті, перитоніті. Вперше в світі він запропонував загальновизнану на сьогодні методику видалення апендикса („К технике удаления червеобразного отростка”). М.М. Дітеріхс глибоко вивчав проблеми туберкульозу кісток та легень, що знайшло відображення у роботах „О принципах гелиотерапии „хирургического туберкулеза”, „О хирургических вмешательствах при туберкулезе легких”. Професор М.М. Дітеріхс глибоко займався проблемами військово-польової хірургії, запропонував та вдосконалив шини для транспортної іммобілізації стегна при переломах, що викладено у роботі „Военно-полевая хирургия врача войскового района”, яка була першою найбільш повною працею з військово-польової хірургії на той час. Велика кількість праць цієї непересічної людини була присвячена етичним філософським та деонтологічним проблемам медицини, історії медицини. Особливе місце в літературному спадку М. М. Дітеріхса займають його виступи та статті, що присвячені пам‘яті видатних хірургів – Амбруаза Паре, Джозефа Лістера, Цезаря Ру, Л.В. Орлова, М.І. Пирогова.

Михайло Михайлович був талановитим педагогом та наставником. Лекції та виступи М.М. Дітеріхса завжди користувались величезним успіхом, були оригінальні за змістом та формою. Завдяки тому, що професор Дітеріхс працював консультантом шпиталю Маріїнської общини Червоного Хреста в м. Києві, лекції часто читалися в аудиторіях цього шпиталю. Адміністрація шпиталю дозволяла проведення практичних занять в перев’язувальних, інколи – в операційних, що мало суттєве значення для перетворення кафедри в клінічну. Пізніше – з 1915 року – лекції та практичні заняття проводилися на базі інфекційного шпиталю на Батиєвій горі.

Серед учнів професора Дітеріхса 6 вчених були обрані на кафедри професорами й 14 удостоєні звання доцентів. У 1915 році за участю
М.М. Дітеріхса на кафедрі було засновано студентський науковий гурток, який діє і в наш час. Членами гуртка було багато студентів, які в майбутньому стали видатними хірургами: член-кор. АН УРСР І.М. Іщенко, професор О.Я. Шефтель, професор О.О. Ожерельев, професор М.І. Коломійченко, професор Ю.Ю. Вороной, доцент В.П. Дзбановский. Практичні заняття зі студентами проводили М.Н. Москальов, М.І. Волкобой, С.О. Тимофеєв, О.М. Гоффенберг, І.В. Студзинський.

Професор М.М. Дітеріхс є автором близько 130 наукових праць, в тому числі 6 монографій, присвячених хворобам суглобів, військово-польовій хірургії, травматичним аневризмам, килам, базедовій хворобі, хірургії легень при туберкульозних ураженнях, а також історії медицини. „Введение в клинику заболевания суставов”, “Послеоперационный период”, “Душа хирурга” – всі ці монографії були написані під час завідування кафедрою загальної хірургії. Під час роботи в Києві вчений опублікував понад 30 наукових праць.

Москальов М.Н.

З 1919 року по 1932 рік кафедрою завідує Митрофан Миколайович Москальов (1873–1940). Будучи ще студентом, він розпочав активну наукову роботу в лабораторії кафедри хірургічної патології та терапії під керівництвом професора О.Д. Павловського. Вплив ідей професора Павловського виявився у направленості, методиці та ряді особливостей його наукової діяльності. Як і О.Д.Павловський, М.М. Москальов займався поглибленим вивченням ролі мікроорганізмів у патогенезі хірургічних захворювань. В 1905 році була видана його праця “Опыты прививки гонококков мелким лабораторным животным и попытки к серотерапии”. В 1913 році М.М.Москальов захистив докторську дисертацію на тему “К учению об этиологии пиелонефритов”, в якій довів, що специфічних збудників гнійних пієлонефритів немає, а ті мікроорганізми, що виявляють в нирках при запальних захворюваннях – звичайні патогенні мікроби, що проникають у кров’яне русло первинно або вторинно. Крім того, М.М. Москальов в експерименті показав, що розвитку інфекції саме у нирках сприяють різного роду травми: механічні, хімічні тощо, дослідив вплив порушень кровообігу та іннервації на розвиток інфекційного процесу. Проведені дослідження викладені у монографії «Хирургия почек и мочеточников».

На час завідування професора М.М.Москальова кафедра була вже клінічною і основним напрямком її науково-практичної діяльності була гнійна хірургія. У той час на кафедрі працювали М.Ю.Лорін-Епштейн, Ш.Д.Хахутов, П.І.Користенський, П.С.Бабинський. Спочатку асистент, а потім доцент М.Ю.Лорін-Епштейн займався питаннями еволюційної патології, в якій здобув популярністьяк в Україні, так і далеко за її межами. Він написав значну кількість робот з питань філогенезу, ряд з яких надрукований у “Ergebnisse der Anatomie und Entwicklungsgeschichte”. П.С.Бабинський відомий своїми роботами з питань місцевої анестезії, нейрохірургії (вперше в світі він запропонував блокаду Гасерова вузла, оперативні втручання при епілепсії).

На час завідування М.М. Москальова для кафедри припали тяжкі часи: базу кафедри переміщували з одного лікувального закладу в інший, що не могло не вплинути на якість викладання, наукову та практичну роботу. Спочатку клініка знаходилась в Київському військовому шпиталі, потім – на базі другого хірургічного відділення Київської міської клінічної лікарні імені Жовтневої революції (сьогодні – Олександрівська лікарня). Нарешті кафедра була розміщена в Другій робочій лікарні на вулиці Пушкінській, 22, але у 1932 році кафедру загальної хірургії 1-го Київського медичного інституту було скасовано, а М.М. Москальов пішов у відставку, однак аж до 1938 року він продовжував лікарську діяльність як консультант лікувальних закладів Києва. Штат кафедри загальної хірургії на час її ліквідації був закріплений до факультетської хірургічної клініки професора О.П.Кримова, лише окремі лекції по загальної хірургії читав М.Ю. Лорін-Епштейн.

І.О. Завьялов

В 1934 році кафедру було відновлено і її завідувачем став Іван Олександрович Зав’ялов (1880–1938). В цей час база кафедри була перенесена на територію І хірургічного відділення Київської міської клінічної лікарні імені Жовтневої революції (сьогодні – Олександрівська лікарня). І.О.Зав’ялов, учень харківського професора М.П. Трінклера, до свого обрання на посаду завідувача кафедрою загальної хірургії Київського медичного інституту працював ординатором факультетської хірургічної клініки Харківського університету, як лікар приймав участь у російсько-японській війні, працював лікарем Петербурзької обухівської лікарні, Київській міській лікарні імені Жовтневої революції, навчався в провідних хірургічних клініках світу у таких видатних хірургів як Цезарь Ру, Рене Леріш, Фелікс Лежар. В 1912 р. Іван Олександрович захистив дисертацію на ступінь доктора медичних наук, на тему „О выпадении функции надпочечников”. Професор І.О. Зав’ялов є автором понад 50 наукових праць, серед яких „Хирургические этюды” – один з найкращих творів по невідкладній хірургії у вітчизняній літературі, “Лечение зоба препаратами йода” (1905), “Эксперимент скрытых форм туберкулеза” (1909), “Броун-Секаровский паралич” (1910), “О грыжах мочевого пузыря” (1914), “О ранениях сердца” (1914), “Хирургическое лечение туберкулеза легких” (1914), «О гнойных перитонитах” (1915), “Острый панкреатит” (1915), “Лечение язвы дуоденум” (1922), “О непроходимости кишек” (1923), “О пупочных свищах” (1923), “Хирургическое лечение брюшной водянки” (1923), “Об операциях на желудке”, “Несколько замечаний о хирургическом лечении язвы дуоденум”, “Отдаленные результаты гастроэнтеростомий при язвах желудка и двенадцатиперстной кишки”, “О завороте желудка”, “О повреждении брюшных органов”, “Лечение разлитых гнойных перитонитов”, “Прободной тифозный перитонит”, “О каловых свищах”, “Кисты поджелудочной железы”, “Желчно-каменная болезнь”, “Инвентрация сердца”, “Об оперативном вмешательстве при ранениях сердца” (1923), “Почему мы так часто оперируем аппендицит” (1929). І.О.Зав’ялов одним з перших на Україні успішно проводив операції на серці, розробив методику безкровної операції при зобовій хворобі.

В 1934 р. при клініці було організовано пункт для переливання крові, яким завідував В.П. Дзбановський, що дало змогу значно покращити викладання трансфузіології у курсі загальної хірургії.

Під керівництвом Івана Олександровича Зав’ялова на кафедрі працював великий і висококваліфікований колектив хірургів, науковців, педагогів: М.Ю. Лорін-Епштейн, С.Т. Новіцький, В.П. Дзбановский, І.Г. Туровець, О.Л. Пхакадзе, Б.Л.Полонський, П.Е. Бейлін, Е.Л. Яновський, Б.Г. Лещинський, С.Ф. Каштелян, Л.В. Донич, І.О. Колесниченко, Г.М. Гуревич, Н.Е. Дудко.

Студентська аудиторія високо цінувала професора Зав’ялова як лектора. Лекції читались в аудиторії та клубі Жовтневої лікарні, практичні заняття проводились у ліжка хворих, в перев’язочній, операційній, іноді в лабораторії, яка була досить добре оснащена для занять студентів. Студенти на 16 мікроскопах мали нагоду вивчати гістологічні препарати з розділу хірургічної патології.

 

 

 

А.Т.Лідський Після смерті професора Зав’ялова з 1938 по 1939 рік завідувачем кафедри бувАркадій Тимофійович Лідський (1890-1973). Професор А.Т. Лідський був новатором вітчизняної хірургії, автором багатьох нових методів хірургічного лікування. Ним була створена оригінальна операція позадулонної позаміхурової простатектомії, операція відновлення тазового дна, артродез гомілково-стопного суглоба. У невідкладній хірургії одним з перших він почав виконувати резекцію шлунка при виразкових кровотечах, холецистектомії в гострому періоді захворювання. В торакальній хірургії ним був розроблений метод парціальної обробки кукси частки легені у випадках для ізольованої обробки елементів кореня легені. Задовго до Великої Вітчизняної війни він почав займатися хірургією серця, а саме створенням колатерального кровообігу при стенокардії. В області військово-польової хірургії він брав активну участь у вивченні ролі глухої гіпсової пов’язки при лікуванні інфікованих вогнепальних переломів, в лікуванні поранень великих суглобів, фантомних болів, ран, що тривалий час не заживають, тощо. А.Т. Лідський неодноразово виступав з цікавими доповідями на всесоюзних з’їздах хірургів. У 1935 р. на ХХІІІ Всесоюзному з’їзді хірургів в доповіді “Об абсцессе и гангрене легкого” він відстоював необхідність раннього оперативного лікування гнійних ускладнень захворювань легень. У 1938 р. вийшла у світ його монографія “Хирургия гнойных заболеваний легких и плевры”, в якій підкреслюється ствердження, вперше відмічене великим вітчизняним хірургом С.І. Спасокукоцьким: „Будь-якому гнійному захворюванню плеври передує захворювання легень, і тому методом вибору повинно бути радикальне лікування у вигляді пневмон- та лобектомії”. На ХХVІІ Всесоюзному з’їзді хірургів у 1960 р. А.Т. Лідський (разом з Л.А. Забиковською) виступив з доповіддю “Основное в комплексном лечении облитерирующих заболеваний периферических артерий”. Він був одним з провідних фахівців, що розробили цю проблему в СРСР, прибічником диспансерного нагляду за хворими з патологією судин. У 1965 р. на ХХVІІІ Всесоюзному з’їзді хірургів Аркадій Тимофійович зробив доповідь «Панкреатит и холецистопанкреатит как хирургическая проблема». Запропонована наступна класифікація гострого панкреатиту: 1) гострий панкреатит як ускладнення шлунково-кишкового захворювання; 2) гострий панкреатит як ускладнення жирового обміну; 3) як ускладнення ахілічного гастриту; 4) як ускладнення важкої операції на органах черевної порожнини; 5) у алкоголіків; 6) як ускладнення раку голівки підшлункової залози; 7) при пухлині щитоподібної залози. А.Т. Лідський звернув увагу, що низькі цифри діастази у сечі слугують поганим прогнозом.

А.Т. Лідський є автором більше як 200 наукових праць у тому числі 9 монографій: “Хирургические подступы к предстательной железе при гипертрофии ее” (1923), “Глухая гипсовая повязка при лечении ранений в тыловых госпиталях” (1941, разом з В. Я. Тарковською), “Инфицированный огнестрельный перелом” (1946), “Важнейшие заболевания периферических сосудов” (1958), “Хирургические заболевания печени и желчевыводящих систем” (1963), “Хроническая венозная недостаточность” (1969), “Симптоматическая диагностика хирургических заболеваний” (1973) та ін., а також ряду великих статей у Великій медичній енциклопедії та численних рецензій про монографії з практичної хірургії.

Під безпосереднім керуванням А.Т. Лідського виконано 14 докторських та понад 60 кандидатських дисертацій. Багато з його учнів керували кафедрами у різних містах Радянського Союзу. Він вражав оточуючих винятковою активністю, невичерпною енергією, величезною працездатністю.

 

Л.О. Корейша З 1939 по 1941 рік завідувачем кафедри був професор Леонід Олександрович Корейша (1896–1973), один з найкращих представників школи академіка М.Н.Бурденка, блискучий нейрохірург, нейрофізіолог, патофізіолог.

До завідування кафедрою Л.О. Корейша тривалий час працював у галузі фізіології під керівництвом професорів А.А. Кулябко-Карецького, Д.С. Фурсикова та Л.С. Штерна, у 1926–1927 рр. вивчав нервово-м’язову фізіологію у професора Кремера в Берліні. Леонід Олександрович приймав активну участь в організації інституту нейрохірургії в Москві і з 1933 р. завідував його хірургічним та фізіологічним відділами. В 1939 р. Л.О. Корейша захищає докторську дисертацію на тему: “Про роль великих півкуль головного мозку людини в регуляції функцій серцево-судинної системи”. Наприкінці 1939 р. Леонід Олександрович переводиться до Києва для організації клініки нейрохірургії у Психоневрологічному інституті. Одночасно його обирають завідувачем кафедри загальної хірургії № 1 Київського медичного інституту. Вітчизняна війна перервала діяльність Леоніда Олександровича в Києві. Після евакуації 408-го Київського окружного шпиталю до Томську він у 1941–1942 рр. перебуває на посаді завідувача кафедрою хірургії стоматологічного факультету Томського медичного інституту. У 1943-1944 рр. Л.О. Корейша – професор кафедри факультетської хірургії І Московського медичного інституту, а в подальшому він повертається в Інститут нейрохірургії ім. М.Н. Бурденко АМН СРСР.

З початком завідування кафедрою загальної хірургії професором Корейшою в науково-практичній та педагогічній діяльності кафедри загальної хірургії з’явився новий напрямок – нейрохірургія, почали виконуватися великі нейрохірургічні операції, у тому числі видалення пухлин мозку складних локалізацій.

Наукова діяльність кафедри продовжувала успішно розвиватися. Склад співробітників залишався приблизно тим же, він був лише підсилений деякими співробітниками нейрохірургічного інституту (Семенов, Тананайко, Шкалаберда та ін). Вперше студентам почали демонструватися кінофільми з презентацією оперативних втручань.

Одночасно з хірургічною роботою, професор Корейша проводив фундаментальні наукові дослідження з фізіології.

Професор Л.О. Корейша є автором численних праць з питань фізіології й патології нервової системи, хірургічного лікування пухлин головного мозку, наслідків запалення мозку та його оболонок, військово-польової хірургії. Вперше у світі зареєстрував біотоки мозочку. Заслужений діяч науки РРФСР, автор понад 100 наукових праць, присвячених центральній регуляції серця, кровоносних судин, дихання та нейрохірургії. Наукові праці “О принципах лечения внутримозговых опухолей” (1961), “Реакция коры больших полушарий и сердца при нейрохирургических вмешательствах на различных отделах ствола мозга человека” (1962) є одними з найвизначніших світових робіт цього часу у галузі нейрохірургії та нейрофізіології. Під керівництвом Леоніда Олександровича виконано 8 докторських та 14 кандидатських дисертацій.

 

 

Б.М. Гординський

З 1941 по 1944 роки завідувачем кафедри був доцент Борис Михайлович Городинський (1887–1969) – видатний київський хірург, послідовник професора Юкельсона. В 1941 році Перший Київський медичний інститут був евакуйований спочатку в Харків, а потім у Челябінськ, що призвело до зміни всього педагогічного складу кафедри загальної хірургії. Основний напрямок наукової і практичної діяльності Б.М.Городинського – гнійна хірургія. Він вперше організував самостійне відділення хірургічної інфекції у 1-ій Радянській лікарні у Києві. Багато уваги приділяв абдомінальній хірургії, особливо хірургії товстої кишки, хірургічній онкології, проблемам військово-польової хірургії. Автор понад 50 наукових робіт, серед них “К вопросу о стенозе привратника туберкулезного происхождения” (1926), “К хирургическому лечению новообразований толстых кишок, кроме прямой” (1927), “Основные принципы хирургического лечения хронического остеомиелита” (1939).

При Б.М.Городинському на кафедрі працювали професор О.В.Ніколаєв, основним напрямком діяльності якого була хірургічна ендокринологія, доцент Я.П.Прицкер, А.М.Аптекарева, В.Л.Толбін. В Челябінську на третьому курсі загальну хірургію слухало близько 400 студентів.

Борис Михайлович був прекрасним лектором: його лекції, що вирізнялися простотою викладення, завжди зацікавлювали масу студентства. Суворий та вимогливий до себе та своїх помічників, особливо в проведенні “надасептики”, він завжди подавав приклад турботи про хворого. Його девіз: “В хірургії немає малого та великого”. Цей же девіз використовував Борис Михайлович і в постановці викладання, цікавлячись педагогічним процесом від початку і до кінця.

http://lh3.ggpht.com/_iY1WB42B4gg/TP_bG6oUFEI/AAAAAAAABp4/yXoBeb2K6t0/s512/%D0%86%D1%89%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE.jpg

З 1944 (з початком роботи кафедри у Києві) по 1955 роки завідувачем кафедри був Іван Миколайович Іщенко, член-кореспондент АН УРСР, генерал-майор медичної служби. Працюючи завідувачем кафедри хірургії Київського медичного інституту, керуючи відділом експериментальної та клінічної хірургії Інституту експериментальної біології та патології ім. акад. О.О.Богомольця, будучи науковим керівником Інституту переливання крові, І.М. Іщенко продовжував працювати в Радянській Армії як головний хірург Київського військового округу. У роки Великої Вітчизняної війни І.М. Іщенко був головним хірургом спочатку Південно-Західного фронту, потім Сталінградського, Донського і знову Південно-Західного фронтів. За час війни він особисто зробив більше трьох тисяч операцій, з них тільки на головному мозку понад 500 і не менше 200 на спинному мозку. Основні напрямки його науково-практичної діяльності це військово-польова хірургія, проблеми трансплантації тканин, питання переливання крові, механізми регуляції мозкового тиску, розробка операцій на центральній та периферичній нервовій системі. Велика кількість робот І.М. Іщенка присвячена вивченню вогнепальних пошкоджень головного та спинного мозку і периферичної нервової системи. Маючи великий особистий досвід в цій галузі, І.М. Іщенко в численних доповідях на з’їздах, конференціях і в дру­кованих працях, присвячених цій дуже актуальній проблемі, обґрунтував багато питань щодо хірургічної тактики при вогнепальних пораненнях центральної і периферичної нервової системи. Автор понад 100 наукових робіт, в т.ч. 3 монографій, 2 підручників. І.М. Іщенко модифікував способи дренування черевної порожнини при перфоративній виразці шлунку, дванадцятипалої кишки, деструктивному холециститі та апендициті, розробив методику паравертебральної анестезії для диференціальної діагностики захворювань органів черевної порожнини, один з перших рекомендував застосування інтубаційного потенційованого наркозу. І.М. Іщенко був головою правління Республіканського, Київського міського та обласного товариств хірургів (1954-1966), членом правління Всесоюзного товариства хірургів. Його фундаментальні наукові праці „Материалы к патогенезу и лечению острых синдромов мозгового давления травматического происхождения” (1940), “Операции на желчных путях” (1960), “Операции на желчных путях и печени” (1966) визнані не тільки в нашій країні, а й закордоном.

М.І. Коломийченко

З 1955 р., після переходу професора І.М.Іщенко на кафедру факультетської хірургії після смерті академіка А.П.Кримова, по 1973 роки завідувачем кафедри був Михайло Ісидорович Коломійченко (1882–1973). Учень видатного українського професора Євгена Черняхівського, талановитого хірурга, засновника української наукової школи хірургів, він започаткував новий напрямок науково-практичної діяльності кафедри – торакальну хірургію. Професор М.І. Коломійченко впровадив в клінічну практику ряд нових методик оперативних втручань на стравоході, шлунку, серці, легенях, жовчному міхурі, залозах внутрішньої секреції та ін., сприяв розвитку в Україні торакальної хірургії. Професор М.І. Коломійченко в числі перших в УРСР почав розробку питань хірургії серця. В1933 році одним із перших в Радянському Союзі провів операцію з приводу панцирного серця. Експериментальне вивчення панцирного серця дозволило М.І. Коломійченку опублікувати ряд робіт щодо хірургічного лікування хворих зі злуковим перикардитом, він виконав найбільшу кількість подібних оперативних втручань в СРСР на той час.

Дослідження М.І. Коломійченка внесли цінний вклад у вивчення питань хірургії стравоходу. Протягом багатьох років він та його учні проводили роботу по створенню штучного стравоходу при його непрохідності внаслідок опіків, поранень, пухлин. Професор М.І. Коломійченко виконав найбільшу в УРСР кількість операцій пластики стравоходу тонкою та товстою кишкою. Вкрай важливою стала його робота „Шляхи зменшення летальності при кишковій непрохідності в УРСР”. Автором проаналізовано результати лікування близько п’яти тисяч хворих на кишкову непрохідність, обгрунтована та впроваджена в клінічну практику хірургічна тактика при різних формах гострої кишкової непрохідності. Професор М.І. Коломійченко – автор понад 130 наукових праць (серед найбільш важливих – „К оценке методов лечения кардиоспазма», «Реконструктивная хирургия пищевода”, “Живи, людино: розповіді про хірургію та хірургів”, „Рак желудка по республике”, „Хирургическое лечение сдавливающих перикардитов”, „Фундоанастомоз при кардиоспазме”, „Об операциях на пищеводе при его ожогах”, „Состояние хирургической помощи населению УССР и активное выявление больных”.

Професор М.І. Коломійченко видав низку публіцистичних нарисів українською мовою, зокрема розповіді про хірургію та про хірургів.

Під час завідування кафедрою професором Коломійченко М.І. на її базі була створена біохімічна лабораторія.

 

Ю.М. Мохнюк З 1973 по 1980 роки завідувачем кафедри був професор Юрій Миколайович Мохнюк (1924–2004). В 1959 р. він захистив кандидатську дисертацію “Резекція легені в поєднанні з остеопластичною торакопластикою у лікуванні туберкульозу”. З 1960 по 1972 р. Юрій Миколайович завідував відділом лікування вад серця. Одним з перших він почав розробляти проблему лікування аортальних вад серця. Глибокий науковий пошук, величезна клінічна праця завершуються у 1972 р. захистом докторської дисертації “Хірургічне лікування аортального стенозу”. Широкий діапазон хірургічної активності, блискуча техніка, глибоке клінічне мислення дозволили Ю.М. Мохнюку гідно презентувати вітчизняну медицину за кордоном (у 1961–1963 рр. – у Камбоджі, 1970–1972 рр. – в Ірані). За успішну підготовку національних медичних кадрів та організацію медичної допомоги у Камбоджі він нагороджений найвищим державним орденом цієї країни.

За період роботи з академіком М.М. Амосовим Юрій Миколайович розвинув кращі традиції цієї славетної хірургічної школи, набув великого практичного та педагогічного досвіду, визначив свої наукові інтереси, створив власну хірургічну школу.

У 1973 р. Ю.М. Мохнюка обирають завідувачем кафедри загальної хірургії Київського медичного інституту, з 1980 р. він завідує кафедрою факультетської хірургії. Під його керівництвом у клініці проводилися фундаментальні дослідження з хірургічної гастроентерології, всебічно вивчались проблеми хірургічної інфекції, інтенсивної терапії, ендоскопії. Роботи з удосконалення апаратури створили передумови для нового функціонального напрямку в хірургії, Ю.М. Мохнюк є автором багатьох винаходів, більш як 140 наукових праць, серед яких 2 монографії. Під його керівництвом захищено 10 дисертацій.

Професор Ю.М. Мохнюк користувався великим авторитетом серед колег і студентів. Він уперше в інституті запровадив цикл лекцій з кардіохірургії. Девіз Ю. М. Мохнюка — педагога був : “Викладати — це не лише вчити інших, але й постійно навчатися самому!”

Юрію Миколайовичу була притаманна унікальна здібність поєднувати педагогічну, наукову та клінічну роботу згромадською діяльністю. Впродовж багатьох років він очолював циклову методичну комісію хірургічних дисциплін, одночасно був членом правління Українського наукового товариства хірургів, входив до редколегії часопису “Клінічна хірургія”, а також до складу проблемної комісії “Хірургія”.

Фундаментальні праці: „Первый опыт чрезжелудочковых комиссуротомий при митральном стенозе” (1961), “Актуальные вопросы хирургического лечения неспецифического язвенного колита” (1982).

В.С. Земсков

З вересня 1981 р. по лютий 2002 р. завідувачем кафедри був професор Земсков Володимир Сергійович (1939–2002). В 1972 році В.С. Земсков захистив кандидатську дисертацію на тему “Комплексна діагностика злоякісної меланоми шкіри”. Цього ж року він починає працювати у Київському НДІ клінічної та експериментальної хірургії (тепер — Інститут хірургії та трансплантології НАМН України імені О.О. Шалімова) на посаді молодшого наукового співробітника. Робота в цьому інституті з Олександром Олексійовичем Шалімовим – “хрещеним батьком” української хірургії – довершує формування хірургічного генія Володимира Сергійовича Земскова. У 1978 році він стає старшим науковим співробітником й очолює відділ. У 1981 році захищає докторську дисертацію на тему “Хірургічне лікування гострого панкреатиту та його ускладнень”, цього ж року він лишає Інститут хірургії й очолює Кафедру загальної хірургії Київського медичного інституту. У 1982 році на базі Київської міської лікарні №14, де того ж часу знаходилась й кафедра, професор Земсков засновує Київський міський центр хірургії печінки, жовчних шляхів та підшлункової залози. З 1989 року базою Кафедри загальної хірургії №1 разом з Центром хірургії печінки стала Київська міська клінічна лікарня №10. Центр цілодобово працює по швидкій допомозі й приймає хворих не тільки з Києва, а й з усієї України та інших республік СРСР. У 1983 році В.С. Земскову надано звання професора. В 1985 р. за розробку та втілення у клінічну практику методів й техніки кріодеструкції злоякісних новоутворень професор Земсков отримує Державну премію СРСР. У 1987 році його обрано членом Міжнародної асоціації гепатопанкреатобіліарної хірургії. У 1988 р. професору Земскову було надано звання Заслуженого діяча науки Української РСР. У 1995 році професор Земсков за медичні дослідження у галузі боротьби з раком отримує звання академіка Академії Універсалє Гул’єльмо Марконі, Рим, Італія, його обирають членом Європейського ордену гідності А.С.О.Е.М., Брюссель, Бельгія та Товариства Альберта Швейцера, Австрія а також багатьох інших міжнародних благодійних некомерційних організацій. У 1997 році його обирають членом Міжнародного хірургічного товариства (ІSS). Під час роботи професора Земскова на кафедрі значно поширився спектр її наукової діяльності. Наукова тематика та пріоритетними напрямами діяльності кафедри були: лікування та профілактика захворювань печінки, лікування та профілактика жовчнокам`яної хвороби та її ускладнень, профілактика, діагностика та лікування мікрохолелітіазу, діагностика та лікування гострих та хронічних захворювань підшлункової залози, лікування та профілактика гнійно-септичних ускладнень в загальній хірургії, імунодіагностика та імунотерапія в хірургії, еферентна терапія, пластична та реконструктивна хірургія, оптимізація перебігу раньового процесу в пластичній хірургії, комплексне лікування патологічного ожиріння, комплексна терапія злоякісних новоутворень з використанням препаратів чистотілу великого, лікування виразкової хвороби шлунка та дванадцятипалої кишки, поєднаної з захворюваннями органів гепатопанкреатодуоденальної зони; розробка методів сорбційної детоксикації в хірургії, малоінвазивна та ендоскопічна хірургія, комплексна програма терапії цукрового діабету (трансплантація бета-клітин, метаболічна хірургія цукрового діабету).

Результати досліджень надруковані у міжнародних наукових виданнях, у тому числі й в англомовних, в клініці працюють робочі групи, що розробляють окремі наукові тематики у співпраці з науково-дослідними інститутами України, та університетами Австрії й Німеччини. Професор В.С. Земсков є автором п’яти монографій – “Хирургия печени”, “Сорбционная детоксикация в хирургической клинике”, “Постпанкреаторезекционный синдром”, “Гипотермия в неотложной брюшной хирургии”, “Низкие температуры в медицине” та понад 100 авторських свідоцтв.

Під його керівництвом захищено 17 докторських та 43 кандидатських дисертації. На кафедрі проходили післядипломне навчання лікарі, які зараз працюють у США, Франції, Німеччині, Узбекистані, Лівані, Конго, Австралії, Перу.

 

 

Сусак Я.М. З лютого 2002 р. по квітень 2003, після смерті професора Земскова, обов’язки завідувача кафедри виконував Ярослав Михайлович Сусак (1964 р. нар.). Має 70 друкованих наукових праць, 11 патентів на винахід. Був учасником тринадцяти міжнародних конгресів, де представляв досягнення кафедри по лікуванню патології органів гепатопанкреатобіліарної зони. За цикл робіт по цій темі у 1997 році отримав орден Гідності Європарламенту (Брюссель, Бельгія). В 1997 році Сусак Я.М. захистив кандидатську дисертацію на тему: “Значення жовчного мікролітіазу у виборі лікувальної тактики при гострому рецидивуючому панкреатиті”, в 2004 р. – докторську дисертацію на тему: “Діагностика та лікування незапальних захворювань підшлункової залози, ускладнених жовтяницею”.

 

IMG_0013.JPG З 2003 р.завідувач кафедри загальної хірургії № 1 Національного медичного університету імені О.О. Богомольця — професор Дронов Олексій Іванович (1959 р. нар.) – відомий український хірург, педагог, науковець. Основні напрямки його наукових досліджень – хірургія печінки, жовчних проток, підшлункової залози, хірургічна онкологія, гнійна, судинна, реконструктивно-пластична хірургія.

Протягом 1982-1985 рр. О.І. Дронов працював лікарем-хірургом в лікарні швидкої медичної допомоги м. Харкова та в центральній районній лікарні м. Бобровиця, Чернігівської обл., з 1986 р. – в Київському НДІ клінічної та експериментальної хірургії (тепер — Інститут хірургії та трансплантології НАМН України імені О.О. Шалімова) в відділі хірургії печінки, підшлункової залози та портальної гіпертензії, з 1998 по 2003 рр.- в відділі хірургії підшлункової залози та реконструктивної хірургії жовчовивідних проток того ж інституту проток на посаді старшого наукового співробітника. У 1997 р. захистив кандидатську дисертацію за темою „Хірургічне лікування хронічного панкреатиту ускладненого утворенням псевдокіст”. О.І.Дронов активно займається педагогічною діяльністю, працюючи на посаді викладача на медико-інженерному факультеті Міжнародного Соломонового університету. В 2003 р. захистив докторську дисертацію „Діагностика та хірургічне лікування пухлин позапечінкових жовчних проток”, в 2003 році отримав звання професора. Професор О.І. Дронов понад 300 друкованих праць, 10 монографій, 69 патентів України на винахід, 3 авторських свідоцтв на винахід СРСР, 1 методичних рекомендацій. Також має 8 раціоналізаторських пропозицій.

Клінічна база кафедри розташовувалась у медичних закладах, що мали певну профілізацію у необхідних напрямках хірургії. Головну першу клінічну базу було розгорнуто у Центральній міській лікарні міста Києва, з 1989 року її перенесено до Міської клінічної лікарні № 10.

На сьогодні професорсько-викладацький склад кафедри включає 4 доктори медичних наук, 9 кандидати медичних наук, виконуються 1 докторська та 7 кандидатських дисертацій. На кафедрі щорічно займається понад 1000 студентів ІІ та ІІІ курсів медичних факультетів № 2, № 3, ФПЛЗСУ та медико-психологічного факультету, іноземні та англомовні студенти. Викладання відбувається за робочою програмою з дисципліни „Загальна хірургія”, розробленою кафедрою у 2008 році згідно вимог впровадження в навчання положень кредитно-модульної системи, яка оновлю ється та доповнюється на початку кожного навчального року. Це сприяє приведенню вищої медичної освіти до єдиних критеріїв і стандартів, подоланню бар’єрів між результатами наукових досліджень та навчанням студентів і спеціалістів, застосуванню у навчальному процесі доказової медицини.

Програма сприяє формуванню уміння використовувати знання в процесі професійної діяльності на рівні лікаря загального профілю. Вона також надає можливість отримати практичні навички й формувати професійні вміння для діагностики та надання медичної допомоги при певних патологічних станах у клініці хірургічних захворювань. (Положення освітньо-кваліфікаційної характеристики (ОКХ) та освітньо-професійної програми (ОПП) підготовки фахівців, що затверджені наказом Міністерства та освіти науки України від 16.04.03 № 239 «Про затвердження складових галузевих стандартів вищої освіти з напряму підготовки «Медицина» — 1101). Організація навчального процесу здійснюється за кредитно-модульною системою відповідно до вимог динамічного розвитку Болонського процесу. Кредитно-модульна система передбачає ротацію модулів клінічних дисциплін та поступове навчання на одній кафедрі впродовж другого та третього років навчання.

Практичні заняття із студентами проводяться згідно з навчальними планами не лише теоретично, але й, переважно, біля ліжка хворого, в маніпуляційних, перев’язочних, операційних, відділеннях діагностики (практична частина). На кафедрі за вимогою опорної кафедри розроблені робочі навчальні програми: «Навчальна програма з дисципліни загальна хірургія»; «Навчальна програма з дисципліни загальна хірургія для медико-психологічного факультету»; «Догляд за хірургічними хворими (практика)» та «Сестринська практика (програма виробничої практики)».

Значна увага приділяється заняттям з іноземними студентами.

Згідно з вимогами сучасної освіти студенти в обов’язковому порядку проходять тестування за програмою «Крок-1» та «Крок-2», а інтерни — за програмою «Крок-3».

Основні напрямки наукової діяльності кафедри – хірургія хронічного та гострого панкреатиту, доброякісних та злоякісних вогнищевих уражень печінки та органів панкреатодуоденальної зони, кріохірургія, реконструктивна хірургія жовчовивідних проток, шлунково-кишкового тракту, малоінвазивна хірургія, а також інші питання сучасної хірургічної науки.

Науково-дослідні теми кафедри за останні роки: “Лікування запальних та незапальних захворювань печінки та підшлункової залози” (номер державної реєстрації №0102U000783); «Розробка нових методів діагностики та лікування захворювань органів панкреатобіліарної зони, ускладнених жовтяницею» (номер держреєстрації 0105U01319); „Розробка та вдосконалення методів комплексного лікування захворювань органів панкреатодуоденальної зони” (номер держреєстрації 0108 U 000789); «Розробка та вдосконалення методів комплексного лікування захворювань органів черевної порожнини із застосуванням кріотехнологій» (номер держреєстрації 0111 U 005406 (2010-2013 рр.); «Розробка та вдосконалення малоінвазивних методів хірургічного лікування захворювань органів гепатопанкреатобіліарної зони»

За останні 20 років кафедрою підготовлено 54 кандидатів та 20 докторів медичних наук.

За останнє десятиліття с півробітниками кафедри було захищено 4 докторські та 7 кандидатських дисертацій .

У 20 14 році пройшли апробацію 2 кандидатські дисертації

На стадії завершення 1 докторська т а 6 кандидатських дисертацій.

Співробітниками кафедри було видано 5 науково-методичних посібників для медичних вузів III — IV рівнів акредитації, за якими вивчають хірургію студенти України, 24 нововведення, включені в реєстр МОЗ України, 215 публікацій в Україні та за кордоном, отримано 54 патенти Україна на винахід.

На кафедрі наявна сучасна хірургічна апаратура, яка дозволяє проводити діагностично — лікувальні процедури, оперативні втручання відповідно до європейських стандартів лікування нозологій, якими займається колектив кафедри (кріохірургічна установка „Кріопульс”, Дуоденоскоп FUJINON з відеоприставкою, УЗ-апарат BIOMEDICA та інше)

Кріохірургічна установка „Кріопульс”

Кріодеструкція метастазів в печінці.

Дуоденоскоп FUJINON з відеоприставкою

З 1982 року за ініціативи професора В.С.Земскова та співробітників кафедри було створено Київський міський центр хірургії печінки, підшлункової залози та жовчних проток, який є невід’ємною складовою кафедри на протязі майже тридцяти років.

IMG_0139.JPG

Колектив кафедри 2014 рік

Щорічно професорсько-викладацький склад кафедри приймає участь в консультуванні, консервативному та оперативному лікуванні близько 6000 хворих з патологією органів гепатопанкреаотобіліарної зони.

З 1915 року по сьогоднішній день на кафедрі працює науковий студентський гурток імені М.М.Дітеріхса в якому студенти приймають участь у наукових розробках кафедри, клінічних розборах хворих, чергуваннях, виступають на українських та міжнародних симпозіумах з доповідями про результати своєї роботи, отримують винагороди та призові місця.

Колектив кафедри, багатої своїми традиціями, всесвітньо відомими вченими-хірургами і блискучими педагогами, продовжує активну і плідну діяльність з удосконалення і оптимізації учбового процесу по підготовці молодих лікарських фахівців для України і багатьох країн світу, з розвитку вітчизняної хірургії, розробки сучасних хірургічних технологій і впровадженню сучасних досягнень медичної науки у практику охорони здоров’я населення країни.