НАЦІОНАЛЬНИЙ МЕДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені О.О. Богомольця
ЧЕСТЬ, МИЛОСЕРДЯ, СЛАВА

Кафедра фізіології

Історія кафедри

Становлення фізіологічних досліджень в Києві пов’язаний із організацією медичного факультету при Київському університеті ім. Св. Володимира. Перша київська кафедра фізіології здорової людини була організована в 1841 р. За ініціативи Міністра Народної Освіти Радою університету ординарним професором кафедри було призначено Едуарда Ернестовича Мірама, учня К.Бернара і Ф.Мажанді [1]. Оскільки Мірам був анатомом за фахом і до призначення професором в Київський університет працював на кафедрі анатомії у Віленській медико-хірургічній академії, його командирували за кордон в Німеччину, Англію і Францію для стажування з фізіології. В 1842 р. він приступив до виконання обов’язків. На той час його праця на кафедрі обмежувалась читанням лекцій і проведенням практичних робіт. Лекції були присвячені питанням загальної і галузевої фізіології, фізіології розвитку зародку і народження. В науковій діяльності, будучи анатомом, Е.Е. Мірам основну увагу приділяв вивченню анатомії ока і слухового органу тварин. За 20 років керування кафедрою (1942-1962) Е.Е. Мірам опублікував лише одну фізіологічну працю – „Наблюдения над вредным влияние м некоторых животных веществ на животный организм ”. Однак, заслуга вченого полягає в тому, що ним вперше було введено у викладання фізіології проведення досліджень на лабораторних заняттях. Окрім того він значно поповнив колекцію порівняльно-анатомічного кабінету препаратами з остеології дельфіна, моржа, страуса, лами, слона, орангутанга, а також викопними кістками. Також Мірам створив невеличку, однокімнатну фізіологічну лабораторію та віварій для тварин.

Потрібно відмітити, що діяльність Е.Мірама не обмежувалась педагогічною та науковою роботою на кафедрі, він також займався лікувальною практикою. Працював лікарем без оплати в Київський поштовій конторі та у воєнному госпіталі. Як і більшість лікарів, під час епідемій холери 1847 та 1857, Едуард Ернестович був активним учасником боротьби з цією хворобою, він завідував холерними лікарнями у місті Києві. Також приймав участь у боротьбі з тифом та венеричними захворюваннями.

З 1962 по 1965 Олександр Петрович Вальтер, завідувач кафедри анатомії (1846-1874), очолював кафедру фізіології здорової людини за сумісництвом до обрання завідуючого кафедри за конкурсом. Вальтер теж був анатомом за фахом, але жагуче захоплювався фізіологією. Тому його експериментальні дослідження проводились в галузі фізіології. Йому вдалось збагатити цю науку численними даними. Так, на кафедрі проводились дослідження тваринної теплоти: розподіл температури в тілі тварин при різних їх станах, вплив рухової діяльності на температуру тіла, вплив підвищення і зниження температури тіла на стан організму. З цих питань було опубліковано чимало праць, зокрема „К ученью о животной теплоте” (1862,1864,1866), Thermophysiologische Untersuchungen ” (1865), „О влиянии холода на организм животных” (1865), „О смертельном повышении тепла в животном теле” (1867) та ін. О.П. Вальтер також займався дослідженням клітин головного мозку жаб. Співробітником Вальтера по кафедрі анатомії Володимиром Олексійовичем Бецом теж було зроблено певний внесок у розвиток фізіології. Візитною карткою Беца стали експериментальні дослідження з використанням методу виготовлення тонких, тотальних і послідовносерійних зрізів головного і спинного мозку. Сьогодні вся наукова спільнота користується терміном „клітини Беца”, яким були названі відкриті В.О. Бецом пірамідні клітини головного мозку.

Все зазначене склало передумови для становлення фізіології як експериментальної науки в Києві. В 1865 році кафедру фізіології здорової людини Київського університету, за клопотанням В.О. Беца, очолив Володимир Богумирович Томса (1831-1895), учень К.Людвіга. В.Б. Томса закінчив Празький університет, де в 1854 р. отримав ступінь доктора медицини, а в 1859 – ступінь доктора хірургії. З приходом В.Б. Томси на кафедрі розгортаються широкі фізіологічні дослідження. Свою роботу на кафедрі він розпочав з організації фізіологічної лабораторії. Для цих цілей йому виділили дві кімнати в будинку, де була розміщена студентська баня. В результаті кропіткої організаційної та дослідницької роботи Володимира Богумировича та його співробітників кафедра розростається у фізіологічний інститут із двома лабораторіями – на нижньому поверсі була лабораторія фізіології, на верхньому – лабораторія біохімії. Фізіологічна лабораторія було оснащена не тільки сучасною на той час апаратурою, але й науковою бібліотекою, атласами, малюнками тощо. Таким чином, В.Б. Томса став першим вченим, який започаткував експериментальну фізіологію в Києві. Будучи талановитою і запальною особистістю, вчений до наукової роботи залучав своїх слухачів. Йому вдалось залучити чимало молодих дослідників. Основні наукові праці були направлені на виконання досліджень з фізіології травлення, жирової тканини, рубців, регуляції кровообігу в легенях, іннервації кровоносних капілярів, кровообіг в шкірі, іннервації шкіри, вивчення фізіології лімфатичних судин, лімфоутворення, лімфатичних судин селезінки, провідність і збудливість нерва, фізіології ядра симпатичної нервової системи, і багатьох інших досліджень. В 1881 р. В.Б. Томса видає підручник з фізіології, який в повній мірі відбиває наукові погляди автора, вони є безсумнівно прогресивними для того часу.

Заслуга Володимира Богумировича полягала не тільки в започаткуванні експериментальних досліджень на кафедрі, йому вдалось виховати низку дослідників-фізіологів, які склали спільноту науковців його послідовників. Серед учнів В.Б. Томси, які залишили неабиякий слід в науці, потрібно відмітити Петра Федоровича Суханова, Олександра Людвіговича Раву, Миколу Опанасовича Роговича.

П.Ф. Суханов розпочав свою наукову діяльність на кафедрі, будучи лаборантом. В 1879 році він захистив докторську дисертацію: „Об иннервации легких лягушки”. В 1880 р. його було призначено на посаду прозектора кафедри фізіології. В цьому ж році на посаду лаборанта було прийнято О.Л. Раву. Дослідження О.Л. Рави теж торкались проблем іннервації внутрішніх органів. Під керівництвом В.Б. Томси він захистив докторську дисертацію на тему: „Об иннервации кровообращения в легких” (1883). Пізніше, в 1884 р. за ініціативи С.І. Чир’єва, О.Л. Раву було призначено на посаду помічника прозектора кафедри фізіології з наступним призначенням на посаду прозектора [2].

О.Л. Рава проводить обширне дослідження, в яких здійснює зшивання функціонально різних нервів з метою визначення специфічності нервових центрів. Деякий час вчений працював на кафедрі анатомії і разом з В.О. Бецом в 1879 р. в „Университетских известиях” опубліковав роботу про черепні шви людини у віковому аспекті [3] Пізніше вченому вдалось зшити такі нерви: N . peronaeus i N . tibialis , N . vagus i N . hypoglossus . Дослідження проводились на кроликах, кішках, собаках, козах, вівцях, свинях. При зшиванні нервів функціонально різних груп м’язів подразнення нерва вище шва призводило до скорочення тих груп м’язів, які іннервувались периферичним відрізком зшитої пари. У випадку зшивання блукаючого нерва з піз’язичним дослідник зіткнувся із ускладненнями, викликаними патологічними змінами в легенях, шлунку, кишечнику, що нерідко призводило до загибелі тварин. Все ж були і вдалі досліди, в яких вчений показав можливість впливу центру піз’язичного нерва на функцію серця, дихального і травного апаратів, а центр блукаючого нерва може регулювати діяльність язика. Результати наукових пошуків були висвітлені в роботі – „О сращении нервов различн ых назначений и различных функций ” в 1885 р. Дослідження О.Л. Рави по зрощуванню нервів і про нервовий шов мали прогресивне значення. Нажаль про них швидко забули. Про це ще наголошував Д.С. Воронцов в 50-х роках ХХ століття „…він давно зробив те, що іноді видається за оригінальні відкриття” [ 4 , с.107].

М.О. Рогович перші наукові дослідження провів під керівництвом В.Б. Томси, а в 1884 році перейшов під керівництво С.І. Чир ’ єва. В лабораторії Томси Рогович проводив дослідження на жабах, які стосувались вивченню провідності і збудливості нервів [5]. Експериментальну частину докторської дисертації [6] М.О. Рогович виконав в лабораторії відомого німецького фізіолога Р. Гайденгайна. У собак проводили переріз лицьового нерва до повної денервації його периферичного кінця. Після цього подразнювали кільце В’єссенія, що викликало слабке, повільне скорочення м’язів, скорочення губи і щоки зі сторони подразнення. Досліджений ним феномен став загальновідомим серед фізіологів і дістав назву „контрактури Роговича”.

Окрім названих вчених, в лабораторії В.Б. Томси проводили наукові дослідження і захистили дисертації В.Суботін, К.Афанасьєв, А.Штейнберг, В.Кістяківський, Ш. Беркович, А.Хорват, В. Ваховецький та ін.

Дослідники історії фізіології відносять до учнів В.Б. Томси і Юлія Петровича Лауденбаха, оскільки він в 1881 році починав працювати під керівництвом Томси, а з 1884 року вже під керівництвом С.І.Чир’єва.

В 1884 році посаду завідувача кафедри фізіології зайняв Сергій Іванович Чир’єв (1850-1915), випускник фізико-математичного факультету Петербургського університету (1871) та Імператорської медико-хірургічної академії (1876), після закінчення якої був нагороджений першою золотою медаллю [7]. Становлення С.І.Чир’єва як науковця пройшло під керівництвом відомих фізіологів І.М. Сєченова і Дюбуа-Реймона. Основним напрямком досліджень вченого було вивчення фізіології і морфології нервової системи, а також, продовжуючи дослідження своїх вчителів, С.І.Чир’єв започаткував електрофізіологічні дослідження на кафедрі фізіології в Київському університеті ім. Св. Володимира. В період своєї праці на кафедрі С.І. Чир’єв значно збагатив фізіологічну лабораторію, поповнивши її електрофізіологічним устаткуванням, зокрема дзеркальними гальванометрами, телефонами для дослідження потенціалів дії нервів і м’язів (за методикою М.Є. Введенського). Крім того він збудував у лабораторії капілярний електрометр для фізіологічних досліджень з фотографічною реєстрацією показань електрометра, за допомогою якого досліджував електрорушійні властивості мозку, скелетних м’язів і серця.

Визнаючи наукові погляди свого вчителя Дюбуа-Реймона щодо молекулярної теорії біоелектричних явищ, С.І. Чир’єв висловлює свої власні погляди про генезис струмів спокою і струмів дії. Він не визнавав існування струму дії у непошкоджених нервів і м ’ язів. Вчений розвивав думку про те, що струм дії буває тільки у пошкоджених препаратів, які мають свій власний струм спокою від пошкодження тканини. При ритмічному подразненні цих препаратів виникає процес збудження, яке розповсюджуючись по препарату досягає пошкодженої ділянки препарату і здійснює поворот її часток, зменшуючи негативний потенціал пошкодженої ділянки. Але після того як розів’ється ригідність м’яза поворот часток на пошкодженій ділянці утруднюється і припиняється струм дії. На думку С.І. Чир’єва негативні коливання м’язового і нервового струмів при збудженні є артефакт, а в цілком свіжих і непошкоджених м’язах і нервах, в живому тілі, немає ніяких електричних струмів, і фізіологічне збудження тих і других так само не супроводжується ніякими електричними змінами. Процеси збудження тих і других є процеси своєрідні – фізіологічні, а зовсім не фізичні [8,9]. Можливо ці переконання С.І. Чир’єва виникли тому, що використовуючи метод телефонічних досліджень М.Є. Введенського, він не зміг почути те що чув Введенський. Причиною цього, як пише Д.С. Воронцов був малий опір його телефону. Не дивлячись на помилковість поглядів С.І. Чир’єва, його дослідницька діяльність створила фундамент для подальших електрофізіологічних досліджень на кафедрі фізіології.

Великий інтерес становлять праці вченого „К физиологии двигательной нервной пластинки”, „Тонус скелетных мышц”. Він одним із перших описав чутливі нервові закінчення (1879). Слідуючи прикладу своїх попередників С.І. Чир’єв видає підручник „Фізіологія людини”, що витримав кілька видань (1887, 1888, 1889, 1891). Зміст цього підручника досить незвичайний – перша частина присвячена фізиці, а друга – фізіології. Неабиякий інтерес викликають роботи вченого, написані в останні роки свого життя. Він опублікував низку робіт про анатомічний субстрат вищих психічних процесів [ 4 ] . Червоною стрічкою в цих працях висвітлюється думка про те, що зовнішні чинники, впливаючи на органи чуттів людини і тварин, збуджують певні ділянки кори головного мозку. Але ці збудження залишаються підсвідомими, поки вони не вступлять у фізіологічний зв ’ язок з центрами свідомості. Проводячи експерименти на тваринах і спостерігаючи за хворими людьми, він намагався знайти ці центри свідомості. Руйнуючи ті, чи інші ділянки, Чир’єв робить висновок, що цим центром є третій шлуночок, оскільки при руйнуванні цієї ділянки мозку тварина втрачає можливість реагувати на зміну обстановки, на впливи зовнішніх чинників. Звичайно ці уявлення не мали твердого наукового підгрунтя, але завдяки ним вчений вперше встановив тонізуючи впливи підкоркових структур на діяльність кори головного мозку.

Заслуга С.І. Чир’єва для науки полягає не тільки в інтенсивній дослідницькій діяльності, а й у великій просвітницькій роботі, це була досить авторитетна особистість, своїми виступами в Київському товаристві дослідників природи і лікарів, публікаціями в університетських „Ведомостях” він здійснював величезний вплив на напрямок дослідницької діяльності інших кафедр Київського університету.

Велика заслуга С.І.Чир’єва і у формуванні київської школи фізіологів. Він виховав достойну наукову зміну, частина з них стали відомими вченими. Це Курчинський ( в подальшому професор Дерпського університету), Ю.П.Лауденбах (в подальшому професор кафедри фізіології Київського університету), О.В.Леонтович (в подальшому академік АН УРСР), Е.Майдель та ін.

Чималий внесок С.І. Чир’єва і як практичного лікаря. Він довгий час працював клінічним професором при Київському військовому госпіталі, мав звання заслуженого статського радника та був нагороджений медалями і орденами Св. Станіслава 2 ст., Св. Анни 2 ст., в 1896 р. „ Государь Император приказом за № 32 Всемилостивийше соизволил пожаловать за отлично-усердную службу орденом св. Владимира 4 степени ” [7 ,л.19 ] . В 1919 р. Міністерством Народної Освіти С.І. Чир’єв було присуджено звання заслуженого професора.

Учень Чир ’ єва О.В. Леонтович закінчив медичний факультет Київського університету в 1893 році і був залишений при університеті для підготовки до професорської діяльності. Спочатку він працював на кафедрі загальної патології під керівництвом В.В. Подвисоцького, потім на кафедрі гістології під керівництвом професорів М.І. Перемежко, Я.І. Якимовича, Ф.І. Ламинського. З 1887 р. О.В. Леонтович працює на кафедрі фізіології у С.І. Чир’єва прозектором. В 1906 році майбутній вчений захищає дисертацію „Нові дані по іннервації шкіри у людини”. В цій роботі яскраво виражено поєднання гістологічного і фізіологічного методів дослідження нервів і нервових закінчень в шкірі. О.В. Леонтовичем було застосовано метод забарвлення метиленовою синню і порівняння описаних ним морфологічних нервових утворень з їх функціональним значенням. Леонтович вперше відкрив принцип подвійної іннервації шкіри – цереброспінальними і вегетативними нервовими волокнами. Але, як це часто спостерігається в науці, дана праця не була достойно оцінена в той час, і стала загальновизнаною значно пізніше при встановленні подвійної іннервації в інших органах.

Після захисту дисертації О.В. Леонтович зайняв посаду приват-доцента кафедри фізіології. З цього часу він самостійно викладав курс фізіології на природничому відділенні фізико-математичному факультеті в університеті та на медичному факультеті. В 1911-1913 рр. – вчений був у відрядженнях в Німеччині, Франції, Швейцарії, в 1913-1938 рр. – завідував кафедрою фізіології сільськогосподарських тварин Петровсько-Разумовської академії сільськогосподарських наук у Москві. В 1929 році його обирають дійсним членом АН УРСР, а в 1938 році він повертається до Києві для роботи в Інституті клінічної фізіології АН УРСР.

Після С.І. Чир’єва завідувачем кафедри фізіології Київського університету став Юлій Петрович Лауденбах, але в 1909 році він помер і тому ще один рік кафедрою завідував С.І. Чир’єв.

Добрі традиції кафедри продовжив Василь Юрійович Чаговец ь (1873-1941), який очолив кафедру в 1910 році. С.І. Чир’єв „…давав висновок про кандидатуру В.Ю. Чаговця у конкурсі на кафедру фізіології Київського університету і сприяв його обранню” [ 10, с.42 ] Н а той час Чаговец ь вже мав світову славу завдяки своєї концепції щодо механізмів походження еле­к­т­ри­ч­них по­те­н­ці­а­лі в в тканинах і конденсаторній те­о­рії електричного по­дра­з­нен­ня жи­вих тка­нин. Ідея В.Ю.Ча­го­в­ця по­ля­гала в то­му, що біо­еле­к­т­ри­ч­ні по­те­н­ці­а­ли – це ре­зуль­тат ди­фу­зії про­ду­к­тів ме­та­бо­лі­з­му, а ви­ни­к­нен­ня різниці по­те­н­ці­а­лів по­в ’ я­за­не або з про­це­са­ми збу­джен­ня, або виникає при по­шко­джен­ні тка­нин. Це відбувається за умо­ви, що по­зи­ти­в­ні іо­ни зосереджуються усе­ди­ні м’я­за або не­р­ва, а не­га­ти­в­ні – на по­ве­р­х­ні їх [11]. Своїми до­слі­джен­ня­ми В.Ю.Чаговець заклав фі­зи­ко-­хі­мі­ч­ні основи сучасної електрофізіології.

З приходом В.Ю­.­ Ча­го­вця на кафедру розпочалось її переобладнання, у фізіологічній лабораторії кафедри велась велика конструкторська робота по створенню нових приладів, вона стала однією з найкращих лабораторій в тогочасній Росії. Вченому вдалось для цих цілей виклопотати велику суму – 20 000 крб. За ці кошти було придбано за кордоном струнний гальванометр, кімограф, електричні вимірювальні апарати, оптичні прилади.

В ці роки кафедра фізіології займала перший поверх флігеля, що знаходився у дворі університету. До флігеля примикала прибудова – велика аудиторія, якою користувалась кафедра біохімії, вона була розташована на другому поверсі флігеля. В.Ю. Чаговець організував при кафедральній лабораторії віварій, збудував операційну і клініку для піддослідних собак.

Василь Юрійович у Києві перш за все провадив електрофізіологічні дослідження, а також і дослідження фізіології кровообігу, травлення тощо. Для цього він залучав своїх учнів і співробітників. Так, його учень С.О.Ромм опираючись на ідею Чаговця, розробив електрометричний метод виміру часу кровообігу в малому колі кровообігу. В 1924 р. він захистив дисертацію, в якій висвітлив нервові і хімічні впливи на легеневий кровообіг. Суттєве значення для теоретичної медицини мають дослідження по вивченню електричних явищ в стінці шлунку. В.Ю­.­ Ча­го­вець і його співробітники (А.І. Вєнчиков, Є.С. Стальненко, Є.А. Столярська, Л.Л. Гіждеу та ін.) при вивченні електричних явищ в стінці шлунка використали наступний метод: один електрод відводиться до гальванометра від поверхні шкіри, а інший – всередині шлунку. Було встановлено, що слизова оболонка шлунку має негативний потенціал по відношенню до м ’ язового шару. Під час виділення залозами шлунку шлункового соку, струм зменшується і набуває протилежного напрямку. Таким чином було доведено, що електрогастрограма відображає діяльність травних залоз шлунку. Чаговець запропонував використовувати електрогастрограму як метод дослідження секреторної діяльності шлунку в клініці [1 2 ] .

В ла­бо­ра­то­рії В.Ю­.­Ча­го­в­ця еле­к­т­ри­ч­ні яви­ща в м’я­зах і не­р­вах ви­вчав В.В.Пра­в­дич-­Не­мін­сь­кий. Він вперше зареєст­рував еле­к­т­ри­ч­ні ре­а­к­ції ко­ри ве­ли­ких пів­куль го­ло­вно­го мо­з­ку те­п­ло­кро­в­них тва­рин. Було по­ка­зано, що ці ре­а­к­ції є пе­ре­ри­ви­с­тими і скла­дають­ся з ни­з­ки ко­ли­вань рі­з­ної ча­с­то­ти, що з’являються од­не за од­ним. Отри­ма­ним гра­фі­ч­ним зображенням В.В.Пра­в­дич-­Не­мін­сь­кий дав на­зву „е­ле­к­т­ро­це­ре­б­ро­г­ра­ма” [13]. Пі­з­ні­ше за­ру­бі­ж­ни­ми до­слі­д­ни­ка­ми да­ний те­р­мін бу­ло за­мі­не­но на еле­к­т­ро­ен­це­фа­ло­г­ра­му. На початку ХХ століття в Києві існувало три медичних факультети: в Київському університеті, в Вищих жіночих медичних курсах і в новоствореному Українському народному університеті. В 1920-33 роках в Україні відбулося складне реформування вищої школи. На початку 20-х років всі три медичні факультети були реорганізовані в Медичну академію, а в 1921 році Медичну академію було реорганізовано в Київський медичний інститут. В.Ю. Чаговець переходить у медичний інститут і керує там кафедрою нормальної фізіології.

На початку ХХ століття матеріальне становище кафедри було досить складним. Але, не дивлячись на скрутні обставини на кафедрі продовжувались наукові дослідження. Деяку матеріальну забезпеченість мала кафедра за реалізацію натурального шлункового соку, який отримували у великих кількостях в лабораторіях кафедри – т.зв. „Фабрика шлункового соку”, яку створив С.Ю. Ярослав. Проіснувала ця „фабрика” недовго, все ж за виручені кошти кафедра ще довгий час могла проводити наукові дослідження.

Помічниками В.Ю. Чаговця по викладанню курсу фізіології були С. Ю. Ярослав і Е. Е Кістяковський, семінарські заняття із студентами проводили Є. А. Столярська та Н. А. Шепелевський.

„Лекции всегда богато иллюстрировались острыми и хроническими опытами. Василий Юрьевич всегда строго следил з тем, чтобы опыт «дошел» до слушателя. Нередко, во время демонстрации опыта, он забирался на «галерку»,оттуда следил за ходом демонстрации, обращал вниманиеслушателей на те или иные моменты ее, вызывалстудентов к демонстрационному столу, чтобыонисамимогли повторить опыт,правильно понять и объяснить его. Постояннымпомощником в постановке опытов был умелецна все руки –служитель Т. Иванов.” [1 4,с.338 ] .

В 20-ті роки на кафедрі почав працювати студентський гурток, т.зв. ”семінари підвищеного типу”. На цих семінарах В.Ю.Чаговець читав курс електрофізіології.

В 30-ті роки на кафедрі відбулись якісні зміни. Штат кафедри поповнився молодими співробітниками, зокрема, приступили до роботи Н.А. Юр’єва, Н.К. Вітте, С.І. Страх та ін., проходили аспірантуру Д.О. Мірська, Є.М. Мазуровська, С.А. Трегубенко. Кафедра отримала додаткові кімнати, які звільнились від мешканців і збільшила кількість лабораторних кімнат для занять зі студентами. Це дало змогу перейти від занять семінарсько-демонстративних до занять практичних.

В 1935 році В.Ю. Чаговець відмовляється від посади завідуючого кафедрою і залишається професором кафедри.

Досить плідний внесок в наступний розвиток наукових досягнень кафедри було зроблено Данилом Семеновичем Воронцовим ( 1886-1965), який керував кафедрою в 1935-1941 рр. На той час це вже відомий вчений в галузі електрофізіології, саме тому В.Ю. Чаговець запрошує його в Київ. Широко відомі роботи Воронцова, присвячені дослідженню процесів, що відбуваються у нервово-м’язових з’єднаннях при проведенні через них електричного струму. Особлива увага приділялася вивченню песимуму Введенського. Не заперечуючи важливої ролі парабіозу у виникненні песимума, Д.С.Воронцов довів, що сам по собі песимум не може викликати розслаблення м’яза. Він висловив думку, що гальмування є активним процесом, здатним викликати розслаблення м ’ яза. Для своїх електрофізіологічних досліджень Д.С.Воронцов сконструював і використав катодний осцилограф з підсилювачем, що дозволяв вивчати потенціали дії кістякового м’яза, знайшов істотне розходження тривалості струму дії м’яза при відведенні потенціалів від ділянки нервових закінчень і безнервових її ділянок [15]. За часів керування кафедрою Д.С. Воронцовим була проведена реконструкція приміщень кафедри: реконструйовано слюсарномеханічну майстерню, якою завідував досвідчений механік М.І. Алексєєнко. Він не тільки ремонтував учбову і наукову апаратуру, але й конструював нову.

В 1935-1941 рр. на кафедрі працювали: Д. С. Воронцов – завідуючий кафедри, В. Ю. Чаговець – другий професор, П.М. Сєрков – доцент, Є. А. Столярська (пізніше переїхала в Ленінград), асистенти: Н. А. Юрьєва, Є. С. Стальненко, С. І. Фудель-Осипова, Н. К. Вітте (пізніше пе­рейшов на работу в Інститут фізіології і гігієни праці), Г.Н. Літвіненко, А. А. Кулинський, С. М. Плотнікова, М.М. Кулагін, закінчували аспірантуру Д.О.Мірська, Є.М. Мазуровська, Є.Ф. Леонова.

Лекційний курс читався на 4-5 потоках: Д. С. Воронцов і П . М . С є рков вели по два поток и , В. Ю. Чаго вець – один . Лекційними демонстраторами на лекціях Д.С. Воронцова були П.М. Сєрков і С.І. Фудель-Осипова, а на лекціях В.Ю. Чаговаця та П.М. Сєркова – Н. А. Юрьева і Є . С. Сталь­ненко. Читання лекцій відповідало традиціям того часу, започаткованим І.П. Павловим – лекції ілюструвались гострими та хронічними дослідами.

Студенти любили лекції, які читав Данило Семенович. Про це розповідає Микита Мальковський – відомий лікар з династії Маньковських: „ У меня до сих пор сохранились в памяти яркие воспоминания о лекциях по электрофизиологии Д.С. Воронцова, ученика знаменитых физиологов Н.Е. Введенского и А.А. Ухтомского. Это были не просто сухие лекции, а практические экспериментальные уроки, на которых проблемы освещались чрезвычайно интересно. Лекционным ассистентом моего курса, кстати, тогда был Филипп Николаевич Серков, ныне академик Национальной академии наук Украины ” [ 16 ].

Творчі успіхи Д.С.Воронцова були високо оцінені науковою громадськістю. У 1939 р. він був обраний членом-кореспондентом АН УРСР.

В період керування кафедрою нормальної фізіології Д.С. Воронцовим на кафедрі працювали П.М. Сєрков, С.І. Фудель-Осипова, Г. Н. Литвиненко, Е. Ф. Леонова, Н. А. Юрьева та ін.

Молодий вчений П.М. Сєрков, який приїхав до Києва з Казані разом з Воронцовим, будучи на посаді асистента кафедри нормальної фізіології, захищає кандидатську дисертацію “Электрофизиологическое исследовние процессов возбуждения, торможения и сокращения в мышцах ракообразных” (1937), за яку йому присуджено вчене звання кандидата медичних наук. В 1941 р. П.С. Сєрков захищає докторську дисертацію на тему “Физиология изолированного мышечного волокна”. З а допомогою розробленого ним оригінального методу подразнення й оптичної реєстрації скорочення ізольованого м’язового волокна були отримані дані про механізми формування тонічних і тетанічних скорочень м’язових волокон, вдалося установити тривалість фаз скорочення і розслаблення. Доведено, що реакція за принципом „все або нічого” властива не для всіх збудливих тканин. Ним було узагальнено дані про динаміку розвитку втоми.

Роботи С.І. Фудель-Осипової присвячені вивченню процесів переходу збудження з нерва на м’яз, періоду рефрактерності м’яза при прямому подразненні і при поєднанні прямого подразнення з непрямим, Г.Н. Літвіненко – гуморальним факторам в діяльності нервово-м’язового апарата, Є.С. Стальченко – впливу деяких наркотиків на рухові нервові закінчення скелетного м’яза, Н.А. Юр’єва вивчала процеси скорочення скелетних м’язів.

Продовжувались на кафедрі роботи, розпочаті під керівництвом В.Ю. Чаговця, закінчувала свою дисертацію Є.А. Столярська на тему „Електрогастрограма собаки при введенні в шлунок молока і деяких молочних продуктів”. Аналізом електрогастрограми при голодних скороченнях шлунку продовжувала займатись Є.С. Стальченко та ін.

У 1942 р., у зв ’ язку з Великою Вітчизняною війною. кафедра евакуювалась у Челябінськ. На Уралі кафедрою керували спочатку Г.А. Фещенко, Якимович, Дімшиц потім – учениця Д.С.Воронцова С.І.Фудель-Осипова. Наукові інтереси кафедри були пов’язані з вимогами війни і присвячені дослідженням особливостей харчування поранених, наслідків травм периферичних нервів. У важких умовах військового часу Софія Іванівна як талановитий організатор спромоглась добре налаштувати науково-педагогічну роботу в інституті. Після реевакуації Київського медичного інституту С.І.Фудель-Осипова ще деякий час завідує кафедрою нормальної фізіології і співпрацює в Київському державному університеті ім.. Т.Г. Шевченко у відділі Д.С.Воронцова.

Навесні 1946 р. на завідування кафедрою обирається найстарший учень І.П.Павлова професор Г.В.Фольборт (1885-1960), згодом академік АН УРСР. Георгій Володимирович опинився в складному післявоєнному становищі: будинок, в якому знаходилась кафедра, зруйнований, більшість лабораторного обладнання згоріло. Кафедрі нормальної фізіології було виділено невелике приміщення в будинку на вул. Пушкінській, 22, співробітниками буквально з мотлоху, з різних місць пожарища знайдено залишки апаратури і лабораторного обладнання. Проте всі недоліки компенсувались з одного боку величезним потягом студентів, з іншого – завзятістю і талановитістю завідуючого кафедри і його співробітників. За короткий час Г.В. Фольборту вдалось організувати фізіологічну лабораторію в Українському науково-дослідному інституті харчування, якою в подальшому завідував його учень М.І. Путілін. Згодом Фольборт працює в Інституті фізіології. Ці дві бази забезпечили співробітникам кафедри нормальної фізіології можливості для нормальної наукової роботи.

Основним науковим напрямком керованої Г.В.Фольбортом кафедри стало вивчення процесів втоми і відновлення в різних органах і тканин. Ці дослідження були розпочаті ще на кафедрі нормальної фізіології Харківського медінституту разом з його учнями та співробітниками – Е.І.Алексенцевою, Н.К.Зольниковою, А.А.Крамовою, І.І.Семерніною та ін. Вченим було сформульовано основні закономірності динаміки виснаження і відновлення, які І.П. Павловим названі „правила Фольборта” [17]. В Києві Фольборт доручає своїм співробітникам перевірити ці закономірності стосовно різних органів: м’язах, залозах травної системи, серці, головному мозку. Грунтовне вивчення цих питань підтвердило правила, встановлені Фольбортом [18]. Крім того вивчались питання про зв’язок процесів виснаження і відновлення функціональних можливостей і процесів збудження й гальмування, паралельність перебігу процесів виснаження й відновлення в різних функціональних системах організму при його діяльності, про вікові аспекти цієї проблеми.

За час завідування Г.В.Фольборта кафедрою нормальної фізіології розростається створена ним школа фізіологів. Чимало його учнів очолили кафедри та інші наукові колективи. Серед них академік АН УРСР В.В.Фролькіс, член-кореспондент, завідуюча кафедри нормальної фізіології Харківського медичного університету АН УРСР Е.К.Приходькова, завідуючи кафедрами, професори М.І.Путілін (Київський медичний інститут), А.Б.Фельдман (Донецький медичний інститут), А.М. Воробйов (Львівський медичний інститут), Я.П.Скляров (Чернівецький потім Львівський медичні інститути), О.М.Фуголь (Полтавський медичний інститут), професори Г.Т.Чукмасова, М.Я.Горкін, та ін.

Після смерті Г.В.Фольборта, в 1960 завідувачем кафедри обирається професор Микола Іванович Путілін (1910-1982). Він продовжує дослідження свого вчителя, присвячені вивченню процесів утоми і відновлення на підставі температурних змін. М.І.Путілін вважав, що температурні коливання є відображенням трофічних процесів у органах і тканинах. Також вчений розробляв проблеми вищої нервової діяльності і кортико-вісцеральних відносин, він запропонував метод вивчення впливу кори головного мозку на трофічні процеси.

При паралельному вивченні динаміки низки показників обмінних процесів і змін температури слинних залоз, шлунка, підшлункової залози, печінки виявлена синхронність періодики обмінних і температурних показників. Протягом років М.І. Путілін зі співробітниками та учнями (Д.Г.Наливайко, О.О. Муратов, В.А. Пирогов, С.М.Бєлан, В.І. Коркач, В.К. Пунинська, М.Т. Пиндич, Л.І. Луценко, З.І. Бушмакіна, А.Є. Кулаков та ін.) вивчав зміни температури працюючих органів і тканин у зв’язку зі змінами їх функціонального стану. Таким чином, визначення температурного показника стало не тільки предметом вивчення, а й методом дослідження стану органів і тканин.

Заслуга М.І. Путіліна, як завідуючого кафедри нормальної фізіології полягала ще й в тому, що він проводить велику роботу по удосконаленню викладання нормальної фізіології. Ним запропоновано введенні викладання біофізики в навчальний процес, а також була розроблена методика викладання курсу лекцій і практичних занять з фізіології і біофізики, в основу якої закладено принцип функціональних систем організму. Введенням даної методики викладання М.І. Путілін наближав фізіологію до клінічної медицини. Під керівництвом Путіліна колективом кафедри було випущено декілька випусків методичних вказівок до практичних занять для студентів медичних вузів. Кафедра була ініціатором скликання низки міжкафедральних методичних нарад по інтеграції викладання із суміжними дисциплінами. Оскільки кафедра було опорною в Україні на ній проходили удосконалення фізіологи з різних міст і прийнято рішення про уніфікацію викладання, методику функціональних систем було впроваджено у всі медичні вузи, а також „опыт учебно-методической работы кафедры внедрен за рубежем (Куба и Гвинея-Биссау)” [19].

В період завідування М.І. Путіліним кафедрою нормальної фізіології на кафедрі працював В.В.Фролькіс, в майбутньому академік НАН України. Його дослідження, були „присвячені питанням стомлення і відновлення роботи серця, рефлекторної регуляції серцево-судинної системи. Ним встановлені особливості адаптації рефлекторних реакцій, значення процесів, що відбуваються в рецепторах, аферентних нервах і нервових центрах, висловлене уявлення про гемодинамічний центр як цілісну структуру регуляції кровообігу” [20, с.126].

В 1982- 1987 рр. кафедру очолював професор Д.Г.Наливайко, учень М.І.Путіліна. В цей час колектив кафедри спрямував свої дослідження на вивчення питань фізіології травлення, зокрема особливості регуляції слинних залоз, підшлункової залози, слизової оболонки шлунка, тонкого кишківника.

З 1987 р. по 2013 р. кафедрою керував учень академіка В.В.Фролькіса – член-кореспондент АПН України професор В.Г.Шевчук, наукові інтереси якого пов’язані з клітинно-молекулярними механізмами регуляції діяльності серця і судин, функцією і регуляцією діяльності гладенько-м’язових клітин травної системи, пошуком нових біологічно активних речовин, що протекторне впливають на функцію міокарда, тонус судин, роботу гладеньких м’язів.

В.Г. Шевчуком та його співробітниками було видано посібник з фізіології, методичні розробки з усіх розділів предмету, 3 монографії. Як опорна, кафедра готує програми та тематичні плани з фізіології для медичних, стоматологічного та медико-психологічного факультетів, розробляє інші інформативні документи. Щорічно на кафедрі підвищують свою кваліфікацію слухачі факультету підвищення кваліфікації – викладачі фізіології медичних закладів України. На кафедрі працює студентський гурток, члени якого на олімпіадах і конференціях багато разів нагороджувались Дипломом НАН України.

З 2013 р. кафедру очолює Карвацький Ігор Миколайович.

Здобутки кафедри за останні роки можна підсумувати наступним чином:

1. Визначена роль та значимість месенджерів в регуляції хронотропних та інотропних ефектів серця

2. Розроблені експериментальні підходи перетворення негативної хроноінотропії в позитивну і навпаки.

3. Розкрито роль донатору оксиду азоту (NO) – L-аргініну у розвитку і протіканні різних стадій гіперфункції
і гіпертрофії міокарда.

4. Показано, що нові, синтезовані в Інституті органічної хімії НАНУ, фторовмісні блокатори кальцієвих і
активатори калієвих мембранних каналів (форидон і флокалін) попереджають гіпертрофію серця і знижують рівень
артеріального тиску, особливо, при гіпертензіях.

5. Встановлено, що синтезовані в означеному інституті фторовмісні діазоксиди покращують трофіку і енергетику
серця, скоротливість ізольованих кардіоміоцитів і знижують артеріальний тиск.

6. Встановлений ендотелій-пошкоджуючий вплив фактору фракції гранул нейтрофілів на серцево-судинну систему.

 

Література:

 

  • Державний архів м. Києва Ф.16.оп.282, сп.156
  • Державний архів м. Києва Ф.16.оп.323, сп.185
  • Бец В.А., Рава А.Л. Черепные шви // Университетские известия, 1879, №2. – 47 С, №3. – 131 С.
  • Воронцов Д.С. Нікітін В.М., Сєрков П.М. Нариси з історії фізіології на Україні. – К.: Вид-во АН УРСР, 1959. – 255 С.
  • Рогович Н.А. Влияние вытяжения нерва на его проводимость и возбудимость // Университетские ведомости, 1884, январь
  • Рогович Н.А. К учению о псевдомоторном действии сосудорасширяющих нервов. – К., 1889. – 58 С.
  • Державний архів м. Києва Ф.16.оп.465, сп.4826
  • Чирьев С.И. Электродвигательные свойства мозга и сердца (Оттиск из Университетских известий) – К.,1904. – 19 С.
  • Чирьев С.И. Электрические явления мышечной и нервной системы животного организма. – К. -1914. – 28 С.
  • Воронцов Д.С. В.Ю. Чаговець – основоположник сучасної електрофізіології. – К.,1957. – 52 С.
  • Чаговец В.Ю. Очерк физиологических явлений на живых тканях с точки зрения новейших физико-химических теорий. Вып.2. – С-Петербург, 1906. – 46 С.
  • Чаговець В.Ю. Електрогастрограма слизової оболонки шлунку у собак // Мед.журн.,1935, №3-4. – С. 731-734
  • Правдич-Неминский В.В. Электроцеребрография, электромиография и значение ионов аммония в жизненных процесах организма: Избранные труды.- Л.: Медгиз, 1958.- 196С.
  • Юрьева Н.А. Материалы к истории кафедры физиологии Киевского медицинского института за 40 лет. – В кн. „ Процессы утомления и восстановления в деятельности организма ” , 1958 . – С. 339-348
  • Воронцов Д.С. К вопросу о меха низме периферического торможения скелетной мышцы //Физиол.журн. СССР, 1938, т.24, №3. – С.502-514
  • Н . Маньковский Приверженость к медицине – это семейная традиция // №108, декабрь 2004
  • Фольборт Г . В. Избранные труды. – К., 1962
  • Физиология нервных процессов . – К.: Изд-во АН УССР, 1955. – 458С.
  • Архів НМУ, Ф.Р.352, Оп. 14, Л.76.
  • Шевчук В.Г. Основ ные направления развития физиологии в Киевском медицинском институте // Физиол. журн., 1991, т.37,№6. – с.124-126